Управління) у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК, є ос­новним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність - це присвоєння ма­теріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці дер­жаві, територіальній громаді, окремому колективу чи інди­віду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший ас­пект присвоєння матеріальних благ - це суспільні відно­сини власності, які характеризують відносини між людь­ми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усу­ненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне зак­ріплення у праві власності, яке виникає внаслідок право­вого регулювання зазначених економічних відносин. Пра­вове регулювання відносин власності є одним з найважли­віших напрямів нормотворчої діяльності держави. За до­помогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колек­тиву, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин влас­ності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктив­ному розумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого скла­дають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння - це закріплення матеріальних благ за конк­ретними власниками - індивідами і колективами, фактич­не утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування - це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відпо­відні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження - це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій роз­суд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник тому числі має пра­во надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві опе­ративного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності май­на, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належа­ти особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов'яз­ки співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також положеннями Глави 26 «Право спільної власності» ЦК України (ст. 355-372).

В Господарському кодексі (ч. З ст. 134) знайшло відобра­ження положення п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, відносяться Цивільний кодекс України, Господарський кодекс Украї­ни, Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній влас­ності», Закони України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування», від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Велике значення для забезпечення майнових прав суб'єктів господарювання має також положення щодо виз­начення правових форм реалізації права власності у сфері господарювання виключно на рівні закону. Така вказівка Кодексу покликана захищати суб'єктів господарювання від проявів втручання державних та інших органів в регу­лювання майнових відносин шляхом прийняття ними актів так званого відомчого законодавства.

Серед повноважень власника ГК виділяє такий вид, як організаційно-установчі повноваження, що мають безпосе­реднє відношення до здійснення господарської діяльності.

Одним з основних організаційно-установчих повнова­жень власника майна ч. 1 ст. 135 ГК називає його заснов­ницькі повноваження:

По-перше, власник має право засновувати господарські організації: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими власниками (корпоративні підприємства) на ос­нові належного йому (їм) майна або здійснювати господарсь­ку діяльність в інших формах господарювання, не заборо­нених законом. Господарські організації, щодо заснування яких йдеться в ч. 1 ст. 135 ГК, можуть створюватись різних видів і організаційних форм, встановлених ст. 63 ГК.

По-друге, якщо власником є громадянин, він може об­рати таку організаційну форму підприємництва як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 128 ГК).

По-третє, власник на свій розсуд визначає мету і пред­мет господарської діяльності утвореного ним суб'єкта гос­подарювання. Метою господарської діяльності є задово­лення суспільних і особистих потреб, а предметом - сис­тематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, тор­говельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК).

По-четверте, власник на свій розсуд визначає також структуру утвореного ним суб'єкта господарювання (види і назву виробничих структурних підрозділів, а також види і назву функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управлін­ня, порядок використання майна, інші питання управлі­ння діяльністю суб'єкта господарювання.

По-п'яте, власник приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності зас­нованих ним суб'єктів господарювання.

Власник має право здійснювати організаційно-уста­новчі повноваження також на основі належних йому кор­поративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів.

Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власника (уповноваженого ним орга­ну) у державні (комунальні) господарські об'єднання.

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, є право господарського відан-

ня. Термін «право господарського відання» прийшов на заміну терміну «право повного господарського відання», що ним у Законах України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ч. 1 ст. 10) та від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» (ч. З ст. 10) позначалося право, на якому майно закріплювалося за державними підприєм­ствами.

Право господарського відання - правова форма, що згідно з ч. 1 ст. 136 ГК застосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб'єктом підприємництва. При цьому, як випливає зі змісту ч. 2 зазначеної статті, такий суб'єкт підприємництва має бути заснований в організаційно-правовій формі підприємства.

За суб'єктами господарювання, які не відносяться до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплювати­ся на праві господарського відання. Щодо них застосову­ються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право користування тощо). Для порівняння варто відзначити, що за законодавством Російської Феде­рації майно на праві господарського відання належить лише державному або муніципальному унітарному підпри­ємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодавством Республіки Казахстан - державному підприємству (ст. 196 ЦК РК), яке може бути республіканським або комунальним.

Право господарського відання - це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє ко­ристується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять аб­солютний характер, то суб'єкт підприємництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими ви­дами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника. Випадки одержання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами май­на згодою власника (уповноваженого органу), характери­зується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюватись власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому випадку такий контроль не повинен призводити до втручання в опе­ративно-господарську діяльність підприємства.

Згідно з ч. З ст. 136 ГК право господарського відання захищається за допомогою тих же положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права гос­подарського відання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює госпо­дарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє такому суб'єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерсько­го обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, але і нести відповідальність за своїми зобов'язаннями закріпленим за ним майном, звертатися до суду за захистом порушених майнових прав в тому числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Таким чином, підбиваючи підсумок, право господарсько­го відання можна визначити як право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тоб­то є суб'єктами підприємництва, похідне від права власності, з обмеженням повноваження розпорядження окремими ви­дами майна згодою власника (уповноваженого органу).

Право оперативного управління, як правовий інститут, вперше було запроваджено в законодавство Основами ци­вільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. спочатку лише для позначення майнових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) було поширене і на коопера­тивні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприєм-ства-юридичні особи.

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, со­ціальних та інших результатів без мети одержання прибут­ку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпоряджен­ня майном, закріпленим за суб'єктом господарювання влас­ником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у межах, встанов­лених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. З ст. 76 ГК майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права гос­подарського відання за такими ознаками:

а) казенне підприємство або інший суб'єкт господарю­вання, який здійснює некомерційну господарську діяль­ність, постійно фінансується власником. Як зазначено в ч. З ст. 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінан­сами державної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяль­ність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

б) як і при праві господарського відання, власник май­на, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за викори­станням і збереженням переданого в оперативне управлі­ння майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарю­вання не за призначенням.

Так, відповідно до ч. З ст. 77 ГК орган, до сфери управлі­ння якого входить казенне підприємство, здійснює конт­роль за використанням та збереженням належного підприє­мству майна, і має право вилучити у казенного підприєм­ства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Новим для правового інституту майнової основи госпо­дарювання стало встановлення титулу стосовно майна відокремленого підрозділу (структурної одиниці) госпо­дарської організації. Оскільки Господарський кодекс виз­нав відокремлені підрозділи (структурні одиниці) госпо­дарських організацій суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК) і встановив особливості їх правового статусу (ст. 132 ГК), необхідно було і визначити правовий титул, на якому господарська організація надає майно такому суб'єкту.

Таким титулом ст. 138 ГК (в редакції до 4 лютого 2005 р.) визначала оперативне використання майна. На нашу дум­ку, оперативне використання майна могло бути похідним титулом від права власності, права господарського відання або права оперативного управління тощо, залежно від того, на якому з цих речових прав майно належить (закріплене) суб'єкту господарювання - господарській організації.

Законом України від 4 лютого 2004 р. ст. 138 була ви­ключена з ГК, а тому титул, на якому майно закріплюєть­ся за відокремленим підрозділом господарської органі­зації, сьогодні законом не встановлений. На нашу думку, це не перешкоджає господарським організаціям (підприє­мствам, господарським товариствам), які діють згідно з принципом «дозволено все, що не заборонено законом», закріплювати за структурними одиницями майно на праві оперативного використання.

Поиск по сайту: