Розвиток управління

Розвиток закладу освіти неможливий без розвитку системи управ­ління ним. Розвиток системи управління передбачає:

— розвиток, збагачення всіх характеристик системи;

— розвиток, оновлення функцій управління та конкретних управ­лінських дій;

— розвиток, удосконалення організаційної системи управління;

— розвиток, оптимізація технологій, механізмів управління;

— розвиток (саморозвиток) керівників закладів освіти, оновлення їх професіоналізму, особистісний розвиток.

Щоб управління розвитком закладу освіти було ефективним, система управління повинна забезпечувати:

— високу поінформованість про потенційно можливі нововведення, про можливості розвитку установи;

— повноту вивчення актуальних проблем. Проблеми визначають розвиток закладу. Необхідно здійснювати їх аналіз. Виходячи не тільки із орієнтації на сьогоднішній день закладу, але й про­гнозу на майбутнє;

— раціональність вибору загальної та окремих цілей, інтерактив-ність цілей;

— реалістичність планів — забезпеченість ресурсами (матеріальними, фінансовими, кадровими, часу тощо), збалансованість, розподіл функцій, обов'язків, надання прав відповідно до мети розвитку;

— зацікавленість всіх учасників навчально-виховного процесу, удосконалення діяльності, підвищення професіоналізму педагогів, тобто мотивація усіх виконавців програми розвитку освітньої установи;

— можливість здійснювати аналіз, контроль та корекцію впрова­дження новацій, реалізації програми розвитку закладу освіти.

М.М. Поташник довів, що управління розвитком закладу освіти може здійснюватись на основі різних підходів:

1. За суб'єктами управління розвитком:

• адміністративний підхід — якщо в виборі інновацій (нововве­день), розробці планів та програм розвитку, в виробленні рішень домінуюча роль належить членам адміністрації;

• партисипативний (брати участь) — якщо у виборі інновацій, розробці планів, програм домінуюча роль належить педагогіч­ному колективу.

2. За орієнтацією:

• на процес — керівник передбачає, що будуть позитивні ре­зультати, але в чому конкретно вони знайдуть прояв і як їх оці­нити — не розуміє. Для нього важливий сам процес засвоєння нововведень;

• на результат (цільове управління) — визначається результат, критерії його оцінки:

— критерії якості;

— критерії економічності (ефективності);

— критерії мотивації до навчання, роботи.

3. За інтегрованістю управління:

• системне — розробка проекту майбутньої установи програми розвитку;

• несистемне — відсутність чіткої програми освоєння інновацій, розвитку закладу освіти.

4. За типом реагування на зміни:

• реактивне управління — тип управління, що характеризується реагуванням на фактичний стан справ, на певні збої;

• випереджаюче управління — тип управління, що характери­зується своєчасним передбаченням. Досягається, перш за все, детальними планами.

Таким чином, оптимальне поєднання підходів щодо управління розвитком школи дає підстави стверджувати, що управління повинно бути: партисипативним, цільовим, системним, випереджаючим.

Запропонована класифікація підходів до управління дає можливість проаналізувати, який підхід доцільно реалізувати в певній установі. Для цього необхідно оцінити:

— в якій мірі і як саме педагогічний колектив може впливати на рі­шення, що стосуються цілей та планів закладу;

— в якій якості виступають педагоги, студенти: ті, що схвалюють та впроваджують рішення та проекти, чи ті, що беруть участь у розробці та можуть впливати на процес впровадження;

— чи існує прогноз змін та вимоги до діяльності закладу в май­бутньому;

— чи є чітко розробленою система цілей розвитку освітнього закладу (в цілому та його систем);

— чи існують детальні плани реалізації кожного нововведення, які були б скоординовані між собою за строками та місцем, цілями та виконавцями;

— чи існує в закладі система інформації про реальний стан справ, про результати контролю за впровадженням інновацій;

Відповіді на ці запитання дають можливість визначитись із доціль­ністю вибору підходу до управління розвитком закладу освіти. Доречно звернути увагу на те, що жоден із підходів до управління розвитком не є найкращим чи найгіршим. В залежності від умов ефективними можуть бути ріні управлінські технології.

Приміром, партисипативне (колегіальне, демократичне) уп­равління далеко не завжди призводить до кращих результатів, ніж адміністративне. Крім того, коли існує ліміт часу на планування, то адміністративний підхід — більш ефективний. Системний підхід потребує високої кваліфікації керівників. Якщо ситуація відносно стабільна, то реактивне управління може давати такі результати, що й випереджальне.

Вибір того чи іншого підходу повинен базуватись на врахуванні реальних умов. Проте чим ближче управління за своїми властивостями до системно-цільового, тим більшими потенційними можливостями воно володіє для забезпечення своєї ефективності.

Вирішальним в модернізації управлінської діяльності є розуміння різниці між змінами взагалі і розвитком.

Зміни можуть бути значні та незначні, заплановані та вимушені, штучні та природні, стихійні та керовані, негативні та позитивні, кількісні та якісні тощо.

По-перше, про розвиток слід говорити за наявності якісних змін в системах управління. Це означає, що розвиток передбачає зміни суттєвих властивостей системи управління та її елементів, структури, в тому числі можливу появу нових якостей. Успішність розвитку як переходу до нової якості обов'язково вимагає розуміння:

— досягнутого рівня (відправного пункту);

— образу майбутньої моделі управління;

— шляхів та засобів переходу від першого до другого.

По-друге, розвиток слід вважати і розуміти як природні органічні зміни, що витікають із внутрішньої логіки системи управління. Не ігноруючи в цілому зовнішніх впливів на управління, перевагу необхідно надавати внутрішнім процесам, які означатимуть саморозвиток системи управління.

По-третє, розвиток управління — це завжди процес керований, цілеспрямований, який має на виході позитивні зміни.

Таким чином, управління як функціонування передбачає реаліза­цію вже створеного потенціалу, а управління як розвиток передбачає приріст, збагачення цього потенціалу.

Якщо в галузь управління перенести уявлення Л. С Виготського про «зону найближчого розвитку», то можна стверджувати, що у кож­ної системи управління є свій рівень актуального розвитку, тобто вже досягнутого і реалізованого потенціалу, та внутрішні передумови для збагачення цього потенціалу — зони найближчого розвитку. Проек­тування такої зони і найкращої траєкторії руху системи до їх верхніх рубежів — важлива задача під час управління розвитком систем внутрішньошкільного управління.

Розвиток як приріст потенціалу системи управління означає не прос­то зростання її окремих можливостей, але і збільшення їхньої складності, різноманітності, а це означає — неповторності, індивідуальності.

Розвиток можливий за рахунок процесів оновлення, внесення в систему чогось нового. Сукупність різних управлінських нововведень утворюють інноваційний процес в управлінні навчальним закладом.

Будь-яке управлінське нововведення має два аспекти: змістовний та організаційний. Змістовний пов'язаний із сутністю змін, які несе в собі нововведення. Організаційний аспект передбачає технологію, стадії, стани, методи засвоєння нового.

Нововведення мають своє призначення, конкретні функції та завдання.

По відношенню до системи управління нововведення покликані сприяти підвищенню успішності, результативності, дієвості, якості та ефективності її функціонування.

По відношенню до керованого об'єкту та його результативності управлінські нововведення покликані сприяти створенню оптимальних стосунків «керівна — керована» система, тобто сприяти підвищенню коефіцієнту корисної дії індивідуальних та сумісних зусиль, усунення пе­ревантаження, підвищення рівня мотивації до роботи, створенню спри­ятливого мікроклімату та продуктивного стилю спілкування тощо.

По відношенню до зовнішнього середовища зацікавленим осо­бам управлінські інновації покликані сприяти підвищенню репутації навчального закладу, його іміджу, зростання привабливості стосунків із технікумом та його керівниками в вирішенні ділових проблем.

Окрім того, керівнику навчального закладу важливо усвідомити, що активна участь в реалізації управлінських нововведень є невід'ємною частиною професійного та особистісного саморозвитку, гарним «вкла­денням інтелектуального капіталу».

Поиск по сайту: