Передфаза наукового управління. Історіографія менеджменту (екскурс)

М. М. Мартиненко, Н. В. Туленков виокремлюють декілька періодів у становленні управління і називають їх революціями [28].

1. Близько 3 тисяч років до н. є. – релігійно-комерційна революція. Характерними ознаками є розвиток торгівельних операцій, виник­нення особливого прошарку «жреців-бізнесменів», впровадження в обіг понять «організація», «кооперація», «контроль». Ці процеси знайшли відображення у конституції Чоу, літописі Менсиса.

2. 1790-1750 pp. до н. є. – припадають на період правління царя Хам-мурапі, який велику увагу приділяв творенню законів управління державою, регулювання стосунків між різними соціальними групами людей, організації комерційної діяльності. У законах Хаммурапі представлена система державно-адміністративного управління.

3. 605 – 582 pp. до н. є. – діяльність царя Вавілонії – Новуходоносора II відбувається поєднання державних методів правління з контролем за діяльністю в сферах виробництва, будівництва.

Ці процеси доповнюються ідеями управління армією (генерал Сан Цзу «Мистецтво війни»).

Античний філософ Сократ обґрунтував доцільність розділу праці та виокремив управління як окремий вид діяльності.

Давньогрецький філософ Платон («Республіка», «Закони», «Політичні діалоги») доводив, що управління має ґрунтуватись на загальних законах науки.

Олександр Македонський розробив теорію військового управління, запропонував штабну структуру управління.

Імператор Давнього Риму Діаклетіан вперше використав принцип ієрархічності для побудови організаційної структури управління, тим самим заклав основи делегування повноважень.

Нікколо Макіавеллі («Державотворець») сформулював принципи лідерства:

• авторитет і влада ґрунтуються на підтримці його прихильників;

• підлеглі повинні знати, що вони чекають від лідера і чого він чекає від них;

• лідер повинен володіти волею до виживання;

• лідер — завжди взірець мудрості та справедливості.

4. У XVII— XVIIIст. управління відокремлюється від фізичної роботи. Управління з початком індустріального прогресу починає реально визнаватись самостійною професійною діяльністю. Розвитку менеджменту сприяв Адам Сміт, який здійснив аналіз процесу розподілу праці, зосередив увагу на системі винагород та розробив концепцію контролю.

Роберт Оуен висунув ряд ідей, які доводять необхідність застосування методів мотивації, демонструють розуміння та сприйняття людьми ролі управлінців, розкривають механізми досягнення цілей організації за допомогою праці різних груп людей та професій.

5.Наприкінці XIX – початку XXст. відбулась «бюрократична» революція, її теоретичною базою можна вважати концепцію бюро­кратичного управління. На цей період припадає поява та розвиток наукових шкіл менеджменту.

6.Від середини XXст. до нашого часу відбувається революція нової управлінської парадигми.

Історичні передумови виникнення менеджменту як науки управління Більш детально зупинимось на передфразі наукового управління. Управління як предмет пізнання відоме з давніх часів. Китайський мудрець Конфуцій, коли прибував у будь-яке царство, обов'язково дізнавався, як воно управляється. Поняття «управління» мало зв'язок з правлінням державою і народом. У ті давні часи зародження філософії як науки обговорювалась перш за все особистість правителя. Великий учитель Конфуцій доводив необхідність «мудрих правителів»: «Спочатку народ необхідно зробити багатим, а потім виховувати». Він із жалем зауважував: «Чи варто говорити про тих, чиї здібності можна покласти у бамбукову корзину?».

У Vтисячолітті до н. е. представники різних давньофілософських китайських шкіл висловлювали своє відношення до правителя і правління:

Сюнь-цзи: «Доброго керманича ріка несе, поганого – повертає».

Хань-фей-цзи: «Людина розумна і тямуща в мистецтві управління неодмінно має бути прозорливою і добре розбиратися у справах».

Люй-ші говорив, що правитель, приступаючи до будь-якої справи, повинен діяти відповідно до закону; і якщо виникла необхідність змінювати закони, то робити це треба, пристосовуючись до часу. Останнє дозволить помилок у справах не робити.

Проте більшість філософів зберігали прихильність тотальній системі управління за умов відповідної особи правителя, оскільки процеси управління повинні підкорятися законам й ці закони теж підкоряються змінам: «Ніщо не вічне в Піднебесній».

Більш ретельно досліджувати проблему управління державою давньогрецькі філософи, які дали поштовх для роздуму філософам усіх наступних століть.

Демокріт висував вимоги до правителя: «Будь не надто солодким, щоб тебе не проковтнули. І не надто гірким, щоб тебе не виплюнули».

Платон у загальновідомій праці «Держава» запропонував модель ідеальної держави, утопію, порівнюючи такі види правління, як тиранія, олігархія, тимократія і демократія. На думку Платона, розумне правління повинно характеризуватися такими добродіями, як мудрість, мужність, розсудливість і справедливість. Філософ віддавав перевагу правлінню демократичному з елементами тиранії.

Великий Аристотель у роботі «Політика», роздумуючи про державу вільну, вважав, що в управлінні повинні брати участь всі (аристократія, воїни, ремісники, землероби; рабів у рахунок не брав). Найкраще правління має змішаний характер і включає в себе монархію, олігархію і демократію. І вже таки в своїх висловлюваннях він неодноразово віддає перевагу олігархії (призначення правителя за жеребкуванням із осіб, яких попередньо вибирали із людей багатих). Вважав, що закони правління повинні бути постійними, оскільки часто змінені закони «породжують звичку до непокори», а «там, де відсутня влада закону, немає і державного устрою». З часом Аристотель відійшов до переваги олігархії, обґрунтував цінність «золотої середини», що стало принципом його багатьох логічних висновків.

Від Аристотеля прийшли до нас три органи влади: законодавчої, виконавчої та судової. У нього ми знаходимо думку про необхідність пошуку засобів управління: «Благо за всіх обставинах залежить від дотримування двох умов: одна з них – правильно поставити завдання й кінцеву мету будь-якого виду діяльності, друга – пошук будь-яких засобів, що ведуть до кінцевої мети». Донауковий період управління у давнину представлено на рис. 1.

Рис. 1. Донауковий період управління у давнину

У середні віки італійський філософ Томазо Кампанелла, основоположник комуністичної утопії («Місто Сонця») мріє про державний устрій «рівних можливостей»: праця – почесна і загальнообов'язкова, знищена власність, керує громадою «вчена каста» або «вибрані».

Епоха відродження вириває людську думку із обіймів догматичних істин. Праця Френсіса Бекона «Про розпорядність» містить перші безумовні положення науки управління. Серед них:

• розпорядливість у справах вимірюється не годинами засідань, а успіхами справи;

• зберігати час у розпорядливості необхідно, але не «жужмити» справи, а вміло скорочувати турботи;

• мудра розпорядливість «благодатна»;

• погана розпорядливість «обходиться дорого»;

• необхідно розподіляти обов'язки і розчленити обговорюване питання та ін.

XVIIстоліття пов'язане з такою плеядою відомих філософів, як Декарт, Паскаль, Лейбніц, Спіноза, Джон Локк та ін., які досліджували державне управління.

Спіноза («Про взаємодію свободи і необхідності», «Етика») зазначав: «Та держава буде найбільш могутньою і найбільш справедливою, яка керується розумом і направляється ним»; державна влада тільки у тому випадку буде управляти успішно, якщо її правителі і керовані діють у відповідності не з особистим, а із загальним благом, бажають вони цього чи ні, всі до цього повинні спонукатись.

Філософи XVIIстоліття бачили можливість удосконалення правління шляхом «революції зверху» (через закони).

У XVIIстолітті Західна Європа подарувала світові Юма, Кондилька, Гегеля, Канта.

Давид Юм схвалював конституційну монархію, стверджував, що головне покликання джентльмена – управляти, а працівників – слухняно працювати.

Зробив свій вклад у розвиток проблем управління філософ Кондильяк («Трактат про системи»). Положення трактату лягли в основу майбутньої теорії систем.

Кант у роботі «Про педагогіку» затвердив найважливішу думку: «Два людських винаходи можна вважати самими важкими: мистецтво управляти і виховувати, але саме на них тримається суспільство». Кант був переконаний, що країною повинні керувати не люди, а закони. Законодавча влада держави повинна втілювати «в собі об'єднану волю народу».

Поступово у філософії закріплюються два поняття: «правлін­ня» і «управління». Перше – керівництво, друге – технологічний процес.

Наука управління зароджувалась, як і багато інших знань, у глибокій давнині, проте відокремлення її у самостійну галузь знань починається на рубежі XVIIІ-XIX століть.

Широкий відгук у Російській імперії мали праці В. В. Попугаєва. Саме він визначив комплекс вимог до особистості правителя, від яких залежить успіх управління:

• правитель повинен бути високоосвіченим;

• випробуваний у діяльності;

• прагнути до загального блага;

• мати особисту гідність;

• мати довіру суспільства;

• головне в управлінні – щоб закони всім відомі були.

Бурхливий розвиток капіталістичної економіки, поява великих підприємств і галузевих індустрій вимагали нових знань; зароджувалась теорія управління, методологічними основами якої стали положення теорії держави, теорія права і народної освіти. Однією із перших ви­крилась закономірність про залежність наслідків управління від стану загальної освіти керівників.

Парадоксально, але основи теорії управління державою та практика управління (техніка, процес, діяльність) до кінця XIXстоліття не сприяли посиленню досліджень у галузі управління.

Інтерес до управління з'явився тільки на рубежі XIXта XXстоліть. Розвиток менеджменту як науки не є ланцюгом послідовних кроків уперед. Швидше його можна характеризувати як розвиток паралельно-по­слідовних підходів до управління, що пояснюється тим, що дослідження були спрямовані як на суб'єкти, так і на об'єкти управління і завжди залежали від успіхів інших наук: математики, інженерії, психології, соціології, філософії тощо.

Перші способи організації виробничого процесу на наукових засадах були відзначені в Англії у першому десятиріччі XIXст. Головною фігурою у налагодженні ефективної організації виробництва почали вважати управляючого. Методи ж управління перебували у зародковому стані. Перші менеджери застосували методи армійської дисципліни, залякування та суворі покарання. Нагальна проблема, яку вирішували менеджери, це – контроль за якістю продукції.

Вільнонаймані працівники, оплата праці яких теж залежала від якості роботи, зумовили переорієнтацію деяких функцій: нагляду з боку управляючих м до організації, тотального контролю – до залучення працівників до удосконалення роботи та самоконтролю.

Таким чином, розвиток теорії та практики менеджменту приблизно до 1900 року можна вважати передфазою, яка була певною підготовкою до бурхливого розвитку науки управління.

Відправним пунктом, з якого починався інтенсивний розвиток, слід вважати 1886 рік, коли Генрі Р. Таун (засновник і президент «Ейлє енд Таун Маніфактурінг Компані») запропонував вивчати менеджмент як наукову галузь. У статті «Інженер як економіст» він стверджував, що менеджмент — галузь вивчення, яка за важливістю дорівнює інже­нерії. Він доводів, що у менеджерів відсутні асоціації, засобом яких вони могли б обмінюватись досвідом, що немає наукової дисципліни, в межах якої накопичений досвід систематизувався б у принципи та теорії (рис. 2).

Рис. 2. Індустріальний менеджмент

Але вибух інтересу до управління зафіксовано у 1911 році після появи книги Ф. У. Тейлора «Принципи наукового управління».

Наукові школи та концепції менеджменту: виникнення та еволюція Школа наукового управління (1900—1930 pp.):

Фредерік Тейлор

Франк та Ліліан Гільбрет

Генрі Форд

Генрі Гант

Гаррінгтон Емерсон

Гастєв О. К.

Дунаєвський Ф.

Класична школа (адміністративно-бюрократичного підходу) (1910— 1940 рр.):

Анрі Файоль

Макс Вебер

Ліндал Урвік

Шелдон А.

Дюркгейм Е.

Альфред П. Слоун

Кунц

О'Доннел

Джеймс Д. Муні

Парето В.

Керженцев П. М.

Гвішиані Д.

Омаров А.

Неокласична школа (школа людських стосунків, школа руху за гуманні стосунки) (1920-1950 pp.):

Мері Фоллет

Честер Барнард

Хьюго Мюнстерберг

Елтон Мейо

Геллерштейн І.

Толчинський А.

Дейл Карнегі

Школа поведінкових наук (наука про поведінку, біхевіористська школа) (1950 р. і до нашого часу):

Дуглас Мак-Грегор

Абрахам Маслоу

Туган-Барановський М.

Фредерік Герцберг

Ренсіс Лайкерт

Роберт Блейк

Джейн Мутон

Емпірична школа (школа науки управління, кількісна школа, прагма­тична школа)(1950 р і до нашого часу):

Друкер П.

Девіс Р.

Ньюмен Л.

Санталайнен Т.

Уотермен Р.

Міллер Д.

Лі Яккока

Марч Д.

Саймон Г.

Мері Кей

Довгань В.

Основними факторами розвитку менеджменту вважаються, перш за все, такі:

1.Поява великої кількості різноманітних підприємств, організацій зумовили необхідність підтримувати між ними зв'язки, узгоджувати діяльність.

2.Нестабільність та конкуренція* зумовили професійний підхід до управлінської діяльності.

3.Укрупнення підприємств зумовило збільшення та складність управлінських завдань.

4.Постійно зростаючі вимоги до управління підприємством зумовили власників шукати високопрофесійні менеджерські кадри, які б управляли ефективно, послуговуючись науковими засадами, кращим наявним досвідом, проявляючи творчість та майстерність у повсякденній діяльності.

Поиск по сайту: