Автономна Республіка Крим. 25.1. Автономна Республіка Крим —

25.1. Автономна Республіка Крим —

адміністративно-територіальна автономія

у складі України

Проголошення незалежності України та прийняття чинної Коц_ ституції України зумовило бурхливі процеси демократизації суспільства і держави. За невеликий проміжок часу відбулися значц] зміни у політичній системі суспільства: пішли у небуття органи, прц_ таманні радянській системі, з'явилися нові демократичні структуру Змінилася правова природа та форми взаємовідносин між централь­ною та регіональною і місцевою владою. Певні трансформацїї відбу_ лися й у адміністративно-територіальному устрої України.

Яскравим прикладом цих змін є конституювання у систе^, адміністративно-територіального устрою України регіону з особлц. вим статусом — Автономно!' Республіки Крим, проголошення _Та утворення системи органів та посадових осіб автономії. Слід зазцд_ чити, що, незважаючи на значний інтерес до кримської проблем^, тики, за винятком деяких праць¹, у сучасній юридичній науці фуц_

¹ Кичун В. I. Конституційно-правові основи взаємовідносин вищих органів влади у^. раїни і Автономно! Республіки Крим: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — X., 200^.

Розділ 25

даментальні академічні дослідження конституційно-правового ста­тусу автономних утворень у складі унітарних держав, зокрема Авто­номно!' Республіки Крим як складової та невід'ємної частини тери-торії України, а також органів влади цієї автономії, майже відсутні, що, безумовно, породжує суттєві проблеми як у теорії, так і на практиці.

Важливість вивчення конституційно-правового статусу Автоном-ної Республіки Крим зумовлена кількома чинниками.

По-перше, Автономна Республіка Крим посідає особливе місце у сис-темі адміністративно-територіального устрою України. Кримськии регіон характеризується своєрідними органами влади, які не прита-манні решті адміністративно-територіальних одиниць в Україні. Правова природа, специфіка завдань і функцій, унікальність актів, які видаються ними, привертає увагу теоретиків і практиків. Останнє десятиріччя переконливо демонструє, що ефективне функціонування органів у автономії неможливе без чіткого усвідомлення ії ролі та значення у суспільстві, зваженої наукової концепції її конституційно-правового статусу.

По-друге, розвиток Автономної Республіки Крим потребує гнучкого науково обгрунтованого механізму вирішення не лише правових колізій, а й справ у економічній, соціально-культурній, екологічній сферах, у сфері розвитку національних меншин та корінних народів Криму, що були депортовані за радянських часів тощо. Адже кримська авто-номія пов'язана з певними географічними, національними, етнічни-

Копиленко О. Л. До проблеми конституційно-правового статусу Автономної Рес­публіки Крим // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 1(12); Копи-ленко О. Від Конституції України до Конституції Автономної Республіки Крим // Право України. — 1999. — № 3; Копиленко О. Л. Україна і Крим: «переговори у справі нового ладу» (документи і матеріали). — К., 2001; Копиленко О. Л. Консти­туция Автономної Республіки Крим: проблеми прийняття, затвердження, ре-алізації. — К., 2001; Копиленко О. Л. Автономна Республіка Крим: проблеми право­вого статусу: Монографія. — К., 2002; Корнієнко М. Автономна Республіка Крим: конституційні проблеми // Місцеве та регіональне самоврядування України. — 1995. — Вип. 1-2 (10-11); Смирнова Є. В. Конституційно-правовий статус Автоном­ної Республіки Крим в Україні: історія становлення (1991-2000 рр.): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2002; ШвачкаА.А. Автономная Республика Крьім в административно-территориальной системе Украиньі // Проблеми місцевого само­врядування: Матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 4-5 грудня 2001 р.). — X., 2002; Швачка Г. О. Конституція Автономної Республіки Крим в системі українського зако-нодавства // Історико-правові проблеми автономізму та регіоналізму: Матеріали X міжнародної конференції істориків права. — Сімферополь, 2004 та ін.

Автономна Республіка Крим

ми, економічними, мовними, соціальними та іншими особливостя-ми, а також — з намаганням частини політичних сил півострова до автономного вирішення відповідних регіональних питань.

По-третє, потрібно ретельно вивчати проблеми, пов'язані із утво-ренням, організацією та функціонуванням автономій, щоб уникнути можливих політичних конфліктів у державі. Так, в Україні останнім часом можна спостерігати спроби деяких політичних сил реформува-ти адміністративно-територіальний устрій, місцеве самоврядування та систему територіальної організації влади з позицій тотальної регіоналізації або навіть федералізації України. Особливий сплеск «активності» цих ініціатив відчувався у період президентських виборів 2004 р. та чергових парламентских виборів 2006 р. Варто зазначити, що поштовхом ініціювання таких украй небезпечних для територіальної цілісності України трансформацій були зовсім не фун-даментальні наукові дослідження у цій сфері, не національні інтереси або інтереси місцевого населення, навіть не зарубіжний досвід, а, значною мірою, амбіції деяких політиків.

По-четверте, особливої уваги заслуговує зовнішньополітичний аспект проблеми, який можна розглядати як у контексті загаль-ноєвропейських процесів, так і глобальних політичних змін в окре-мих державах. Адже регіональна політика сучасних європейських держав вимагає, з одного боку, надання дедалі більших повноважень регіонам, а з іншого — чіткого усвідомлення населенням регіону необхідності та спроможності реалізації наданих йому державою по­вноважень. Проблема виваженого підходу до регіональної політики, а саме регіонального самоврядування цікавить сьогодні насамперед країни, що складають Раду Європи.

Так, Асамблеєю європейських регіонів ще у 1996 р. було прийня-то Декларацію щодо регіоналізму в Європі. Про це свідчить і проект Європейськоїхартіїрегіонального самоврядування, розроблений у рам­ках Ради Європи Конгресом місцевих та регіональних влад Європи. Зокрема, ще 5 червня 1997 р. на IV сесії Конгресу у Страсбурзі була прийнята Рекомендація 34 щодо проекту Європейської хартії регіонального самоврядування. Ця рекомендація запропонувала Парламентській Асамблеї Ради Європи підтримати, а Комітету Міністрів — прийняти проект. Україна як повноправний член цієї міжнародної організації має право зробити свій внесок у подальшу підготовку і остаточне ухвалення цього надзвичайно важливого до­кумента.

Розділ 25

Перш ніж розглядати конституційно-правовий статус Автономно!' Республіки Крим, звернемося до досвідудержав, які мають аналогічні автономні утворення у своему складі.

Будь-яка держава, як відомо, має свою територію, що визначає просторові межі поширення ії влади. Масштаби і структура території істотно впливають на організацію державно! влади та місцевого само-врядування. Для найкращого здійснення влади її організація здебільшого «прив'язується» до структурних частин території цієї держави. У ряді випадків це можуть бути тільки звичайні адміністра-тивно-територіальні одиниці, у інших — особливі автономні тери-торіальні утворення, у третіх — більш або менш самостійні держави або подібні до них територіальні утворення.

Понад 85 відсотків країн світу обрали унітарну форму територіаль-ного устрою. Це такі різні за своїми територіальними параметрами, етнонаціональним складом, географічним розташуванням, економічним та соціально-культурним розвитком, політичними та правовими традиціями держави, як Китай і Японія, Велика Британія і Франція, Єгипет і Марокко, Польша і Угорщина, Греція і Норвегія, Фінляндія і Швеція, Португалія і Румунія, Саудівська Аравія, Ліван і Ізраїль, Казахстан і Узбекистан, Данія і Болгарія тощо.

У значної кількості з них ні у офіційному іменуванні, ні в норма-тивно-правовій регламентації основ конституційного ладу їх унітарна форма звичайно не вказується. У багатьох конституціях таких держав немає навіть спеціальних статей та розділів, які присвячені цим пи­танням. Але нерідко у інших конституціях таке визначення у тому чи іншому вигляді міститься. Наприклад, у вступних статтях консти-туцій Португалії, Румунії, Бангладеш, Мозамбіку, Казахстану та інших країн прямо йдеться про їх унітарний устрій, а у конституціях Франції, Фінляндії, Люксембургу, Таїланду, Беніну, Грузії та інших — про єдність та/або непорушність та неподільність цих держав, їх тери­торії. Ця практика знайшла відображення й у ст. 2 Конституції Ук-раїни, за якою Україна є унітарною державою, територія якої в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

За своею територіальною організацією унітарні держави можуть бути простими (Індонезія, Єгипет, Польша) та складними (Азербайд­жан, Папуа-Нова Гвінея, Іспанія); мати дволанковий (Нідерланди, Вірменія, Болгарія), триланковий (Італія), чотириланковий (Франція) адміністративно-територіальний поділ або взагалі не мати його (Мальта, Бахрейн, Науру або Тувалу в Океанії); бути централізо-

Поиск по сайту: