Теоретичні основи організації і здійснення державної влади

ституційна доктрина деяких держав Латинської Америки висунула тезу про існування четвертої, виборчої влади, під якою розуміється право громадян, що складають виборчий корпус, вирішувати всі ос-новні питання державного життя шляхом виборів, референдуму, за-конодавчої ініціативи громадян та іншими способами.

У деяких конституціях говориться про особливу установчу владу. На відміну від законодавчої влади вона пов'язується з референдумом, прийняттям та зміною конституції. Установча влада уявляється як по-вноваження на встановлення конституційних основ життя суспільства; ця влада здійснюється особливими представницькими органами — установчими зборами або шляхом референдуму, тобто корпусом виборців.

У світовій практиці є приклади виділення, крім трьох загально-прийнятих та виборчої влади, ще однієї владної гілки — контрольно'! влади, що пов'язується з латиноамериканськими традиціями. До неї відносять запроваджених у багатьох країнах генеральних контролерів чи аудиторів, омбудсманів, конституційні суди та ради, прокуратуру, інші органи, які не вписуються в звичайні три влади.

Теорія поділу влади і в минулому, і особливо в сучасному варіанті не передбачає створення стіни між окремими владними гілками, оскільки концепція державного суверенітету виключає це. Йдеться про одну, єдину державну владу, що існує в державі, органи якої здійс-нюють її функції, виконуючи єдині завдання, взаємодіють, доповню-ючи одна одну, хоча іноді до певної міри і суперечать одна одній.

Єдність владного інтересу, вказує В. Сіренко, реалізується в неод-норідній за своїм змістом діяльності органів державної влади (законо-давчій, виконавчій або управлінській, судовій, прокурорській)¹. Ці види реалізації єдиної влади лише умовно можуть вважатися окреми­ми владами. Кожна з них реалізує єдиний інтерес і волю панівного класу, проте лише притаманними їй засобами. Це не виключає проти-стояння і боротьби між ними, що однак не можуть перерости в такі, що передбачають знищення одне одного.

Наведене не означає, що треба відкинути теорію поділу влади, як це пропонують деякі американські автори, стверджуючи, що вона ви-кривляє реальну картину і заважає правильно зрозуміти, як функ-

¹ Сиренко В. Ф. Интересьі — власть — управление. — К., 1991. — С. 38; Сиренко В. Интересьі и власть. — К., 2006. — С. 165-169.

Розділ 16

ціонує сучасна держава, особливо федеративна. Завдання творців су-часних конституцій, за словами В. Чиркіна¹, полягає в тому, щоб відійти від колишніх уявлень про «жорсткий» поділ влади, враховува-ти практику сучасної держави, адже концепція розподілу влади має насамперед орієнтовний характер. Бона є одним з найважливіших досягнень політичної та правової думки, нею слід керуватися при визначенні структури державних органів, однак на догоду догматич­ному її розумінню не слід не зважати на реалії.

Насамперед потрібно враховувати, що конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від впливу багатьох факторів, зокре-ма історичних особливостей еволюції певної держави, рівня її економічного й соціально-культурного розвитку, природно-гео-фафічних умов тошо. Треба враховувати тенденції світового розвит­ку, особливо зростання соціальної ролі держави і посилення у зв'язку з цим виконавчої влади, з одного боку, а з іншого — зростання впли­ву політичних партій.

Ідея балансу гілок влади, системи їх взаємних стримань і противаг використовується в багатьох сучасних конституціях. Проте вона розрізняється за характером її втілення в умовах поділу влади у парла-ментарних республіках чи парламентарних монархіях, президентс­ких та напівпрезидентських республіках, а також країнах, де не визнається принцип конституційного контролю щодо законів парла­менту (наприклад, у Великій Британії) і в теорії панує принцип верховенства парламенту. Проте й у парламентарних республіках та монархіях існує система стримувань і противаг. Так, за вотуму недовіри урядові він не тільки може піти у відставку, а й розпустити парламент (юридично цю акцію здійснює глава держави за вказівкою уряду). Уряд (глава держави) за таких умов призначає нові вибори, і виборці вирішують такий конфлікт: якщо партія (партії), що сформу-вала уряд, перемагає на нових, дострокових виборах до парламенту, уряд залишається при владі. Якщо за нової партійній більшості у пар-ламенті буде новий уряд, попередній піде у відставку.

Отже, можна відзначити певне «зміщення» світової консти-туційної практики з традиційної класифікації функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову в бік схеми поділу влади:

¹ Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньій опьіт. — М., 1998. — С. 255.

Теоретичні основи організації і здійснення державної влади

глава держави — парламент — уряд, якою дедалі більше визначається форма правління в конституційній державі. Іншою помітною тен-денцією стає поява державних органів з особливим статусом, шо не охоплюються традиційною тріадою «гілок влади», а є своєрідними владними «відгалуженнями» від основних «гілок».

Особливого значення набуває роль глави держави, яка полягає не так у реалізації принципу поділу влади, як відображає принцип єдності державної влади. Якшо за Конституцією США президент, здійснюючи виконавчу владу, з самого початку жорстко задіяний у системі поділу влади, то у парламентарній республіці (наприклад, Італії) президент є лише главою держави, який обирається парламен­том (на відміну від парламентської монархії); він може здійснювати частину своїх повноважень самостійно, але для більшості актів потрібна контрасигнація. При цьому конституційна практика тяжіє до зменшення повноважень президента, тому навіть традиційну для держави представницьку функцію в Італії здійснює глава уряду, який є реальним главою держави.

У світі дедалі більшого поширення набуває тенденція зближення форм правління, шо втілюється у так званій змішаній формі правління (напівпрезидентська, напівпарламентська або, за іншою терміно-логією, президентсько-парламентська і парламентсько-президентсь-ка республіка). Основні риси напівпрезидентської республіки — широкі повноваження президента, який обирається прямими (рідше непрямими) виборами. Не входячи безпосередньо в жодну з гілок влади, президент координує їх діяльність, може розпускати парла­мент або одну з його палат, формує уряд і спрямовує його діяльність. Уряд несе політичну відповідальність і перед президентом, і перед парламентом. Напівпрезидентська республіка у Франції змогла ефек-тивно функціонувати за багатопартійної системи і принесла країні стабільність. Напівпарламентська республіка (наприклад, Німеччи-на) вирізняється більш складним порядком відправлення уряду у відставку, що суттєво знижує можливість урядових криз.

Водночас у практиці світового конституціоналізму є форми правління, що орієнтуються не на принцип поділу влади, а на, по суті, протилежний принцип — демократичного централізму. Зокрема, у СРСР ця форма виступала якрадянська влада, тобто влада представ-ницьких органів — рад, на які покладалося здійснення народовладдя. Органи державного управління і судові органи були підзвітні радам, останні могли навіть брати на себе деякі функції органів виконавчої

Розділ 16

влади. Подібна система була запроваджена в ряді країн, що розвива-ються. За цією формою реальне керівництво державними справами здійснював апарат правлячої партії.

Для суперпрезидентської республіки характерним є надмірне зо-середження повноважень у руках глави держави, який на свій розсуд формує уряд, розпускає парламент, змінює законодавство, призначає референдуми. Президент обирається народом, але він може забезпе-чити собі перемогу на виборах, використовуючи владні можливості (так званий адмінресурс), в тому числі продовжити свої повноважен-ня шляхом референдуму. Така форма правління, як правило, харак­терна для авторитарних режимів.

Характеризуючи істотні зміни, яких у своему розвитку зазнає публічна влада на межі століть, Ю. Тихомиров, зокрема, зазначає, що її устрій і функціонування на основі принципу поділу влади набули значного поширення у багатьох державах світу, за винятком мусуль­манских країн з їх сильним «релігійним правом» і слабким або відсутнім парламентом. Фіксованість сфер діяльності та відносин між гілками влади, зауважує автор, не стримує їх протиборства, не завжди стимулює таку необхідну взаємодію. Характерне для XVIII—XIX ст. протистояння королівської і парламентської влади змінюється про-тистоянням президентів та парламентів¹. Але яке місце президентсь-кої влади? Чи зростатиме кількість президентських республік? Не до кінця зрозумілим є те, яке місце на «дереві влади» відводиться прямій демократа. Водночас набуває дедалі більшої популярності принцип субсидіарності, сформульований у сучасному вигляді папою Пієм XI у 1931 р., спонукає вести мову про раціональний розподіл функцій на всіх рівнях — від національного до місцевого. I це теоретичне ново­введення слід засвоїти й використовувати повною мірою.

Враховуючи викладений підхід щодо концепції поділу влади, повернемося до конституційної практики нашої держави. Із часу про-голошення незалежності України відбулися сутнісні зміни в організації державної влади, які полягали у переході від радянської системи до парламентарної республіки, де на першому етапі зберіга-лося домінуюче положення законодавчої гілки влади (в особі Верхов­но! Ради України), потім відбулася зміна в бік домінування виконав-

¹ Тихомиров Ю.А. Власть в обществе: единство и разделение // Советское государство и право. — 1990. — № 2. — С. 38.

Теоретичні основи організації і здійснення державної влади

чої гілки влади на чолі з главою держави, і нарешті, повернення до більш збалансованого співвідношення владних гілок після прийняття Конституції України 1996 р. та внесення до неї змін у 2004 р.

Аналізуючи її засади, можна бачити вже згадане поєднання різних підходів, що йдуть від Монтеск'є та Руссо: поділу влади в організа-ційно-правовому аспекті та єдності влади з позицій ідеї суверенітету народу. Згідно зі ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і еди­ним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосе-редньо і через органи державної влади та органи місцевого самовря-дування. Винятково йому належить право визначати і змінювати кон-ституційний лад, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Цією ж статтею встановлено, що ніхто не може узурпувати державну владу. По суті, маємо соціологічний підхід, аналогічний тому, який застосовували ше розробники Конституції США. 3 іншого боку, в Україні встановлюється система органів з роз-межуванням повноважень, виходячи з вимоги здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також обмеження здійснення повноважень органами, які належать зазначе-ним гілкам влади, межами та способами, встановленими Консти-туцією і законами України.

Цей загальний підхід досить чітко відображається у структурі чин-ної Конституції України. Так, після розділу I «Загальні засади» розміщено розділ «Права, свободи та обов'язки людини і громадяни-на», що цілком відповідає системі засадничих положень Основного Закону. Адже перед названими вище статтями 5 і 6 Конституції міститься визначальна ст. 3, відповідно до якої права і свободи люди­ни та їх гаранта визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини в Україні названо головним обов'язком публічної влади та виконанню насамперед за-значеного обов'язку має підпорядковуватися організація і функціону-вання цієї влади. Наступний розділ Конституції присвячено виборам та референдуму як формам безпосередньої демократії. I лише подальші розділи Конституції присвячено організації державної вла­ди на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Найбільш детально порівняно з іншими гілками влади врегульова-но статус та порядок діяльності парламенту — Верховної Ради України, яку визначено як єдиний орган законодавчої влади. Таким чи­ном, ухвалення законів є винятковою прерогативою парламенту. Це, звичайно, не виключає участі в цьому процесі глави держави та уряду,

Розділ 16

але водночас це положення треба розуміти так, шо будь-який інший орган держави не має права ухвалювати закони України або інші акти однакової з ними юридичної сили, та що не допускається делегуван-ня законодавчих повноважень Верховно!' Ради України іншим орга­нам.

Водночас конституційний статус Верховно!' Ради України не обме-жується рамками функціонування органу законодавчої влади. 3 аналізу ст. 85 Конституції можна зробити висновок, що парламент здійснює також повноваження органу установчої влади. Передусім це стосується повноваження вносити зміни до Конституції України, за-значеного у п. 1 ст. 85, статтях 155 і 156 Конституції. Щоправда, його можна також розглядати і як здійснення парламентом законодавчої функції, оскільки Конституція України також є законом, тільки спе-цифічним — Основним Законом держави. Однак такі повноваження парламенту, визначені у ст. 85 Конституції, як призначення виборів Президента України та виборів до органів місцевого самоврядування, усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, призна­чення чи обрання на посади ряду посадових осіб, в тому числі призначення за поданням глави держави Прем'єр-міністра України, призначення членів Кабінету Міністрів України, обрання суддів без-строково тощо, не можна віднести до законодавчої функції. Таким чином, парламент є також органом, який здійснює ряд повноважень установчої влади.

Крім того, до повноважень Верховно!' Ради України віднесено кон­троль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п. 13 ст. 85), за вико-ристанням державою не передбачених Державним бюджетом України позик, одержаних від іноземних держав, банків і міжнародних фінан-сових організацій (п. 14 ст. 85) та контроль у інших сферах, у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст. 85). Насамперед це стосується ви-конання Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України (ст. 97 Конституції). Водночас Верховна Рада України утворює кон-ституційні органи спеціальної контрольно'/ компетенції — Рахункову палату (яка здійснює від імені Верховної Ради України контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх викорис-танням) та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (який здійснює парламентський контроль за додержанням консти-туційних прав і свобод людини і громадянина та подає до парламенту щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні).

Теоретичні основи організації і здійснення державно» влади

Президент України за ст. 102 Конституції є главою держави і вис-тупає від її імені. Як глава держави він є гарантом державного суве­ренитету, територіальної цілісності України, додержання її Консти­туції, прав і свобод людини і громадянина. Такий статус не вказує на його місце в системі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Аналізуючи функціональне спрямування конституційних повнова-жень глави держави за Конституцією України, можна однозначно стверджувати лише те, що він не бере участі у здійсненні судової вла­ди. Президент України здійснює ряд повноважень у сфері законодав-чої влади, а також у сфері виконавчої влади. Зокрема, він має право законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції), підписує закони, прий-няті парламентом,' та має право вето щодо них (пункти 29, 30 ст. 106 Конституції); зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, є Верхов-ним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України тощо.

Більшість конституційних повноважень Президента України на­лежать до повноважень установчої влади. Ця обставина пояснюється як статусом глави держави, так і способом їх одержання, оскільки Президент України обирається громадянами України на основі за-гального, рівного та прямого виборчого права. Здійснюючи повнова-ження установчої влади, Президент України, зокрема: призначає все-український референдум щодо змін до Конституції України, проголо-шує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України та призначити позачергові вибори до парламенту; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою парламенту Генерального прокурора України, призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України та половину складу Національної ради України з пи-тань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України, утворює суди у визначеному законом порядку тощо. При цьому ряд повноважень глава держави здійснює не самостійно, а у взаємодії з парламентом або урядом. Водночас ст. 106 Конституції заборонено передачу главою держави його повноважень іншим особам або органам.

За Конституцією Кабінет Міністрів України визначається як вищий орган у системі органів виконавчої влади. Водночас в ієрархії державної влади уряд стоїть нижче за парламент і главу держави,

Розділ 16

оскільки він є органом, відповідальним перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольним і підзвітним Вер-ховній Раді України у визначених Конституцією межах. Склад уряду призначається парламентом. Кабінет Міністрів складає повноважен-ня перед новообраною Верховною Радою України. Таким чином, пар­ламент має визначальний вплив на формування та діяльність уряду України. Поряд з цим значний вплив на діяльність уряду зберігає Президент України.

До система виконавчої' влади належать міністерства та інші цент-ральні й місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації), керівники яких, за винятками, визначеними Консти­туцією, призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня та є відповідальними перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України.

Нарешті, здійснення функції судової влади покладається виключно на суди, систему яких утворюють суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України та Конституційний Суд України. У здійсненні правосудия народ безпосередньо бере участь через на-родних засідателів і присяжних. При цьому делегування функцій судів та привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судові рішення ухвалюються судами іме-нем держави і є для всіх обов'язковими до виконання на всій тери-торії України. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Таким чином, визначаючи організацію та здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, Консти-туція України, по-перше, передбачає встановлення певних меж між названими гілками влади, забезпечуючи їх відносну самостійність, а по-друге — механізму їх стримань і противаг відповідними засобами.

288

Розділ17

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

17.1. Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади в Україні

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на зако-нодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до ст. 75 Конституції України единим органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Це означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони¹. Термін «законодавча влада» (англ. ІефШиге) інтерпретується як галузь (інститут, гілка, сфера) державної влади, делегованої народом своїм представникам у парламенті та наділеної виключними повноваженнями приймати закони². Сучас-ний парламент (англ. рагііатепі, франц. рагіетепі, первісно — розмо-ва, від франц. рагіег — говорите) традиційно визначають як вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю на­роду шляхом прийняття головним чином законів. Парламент України

¹ Рішення Конституційного Суду України № 1 7-рн/2002 (уОІ 7р710-02) від 17 жовтня
2002.

² Скакун О. Ф. Теория государства и права (знциклопедический курс): Учебник — X.,
2005. —С. 158.

10-8152

Розділ 17

є установою, на яку покладається здійснення важливих функцій, причому правова природа парламенту має дуалістичний характер. 3 одного боку, він є органом державної влади в Україні, у зв'язку з чим на нього покладається виконання функцій держави, з іншого — виступає органом загальнонаціонального представництва та має своїм соціаль-ним призначенням здійснення законодавчої влади від імені та в інтересах Українського народу.

Ідея формування та функціонування парламенту пов'язана з кон-цепцією поділу влади, ідеєю народного суверенітету і похідною від неї ідеєю народного представництва. Надзвичайно вагомим внеском у формування цих теорій і концепцій та первинної основи функціону­вання парламентаризму є погляди англійських та французьких мис-лителів ХІІ-ХУШ ст. таких, як: Дж. Локк, Е. Берк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Е. Сійєс, Дж. С. Міль та ін. Результати пошуків видат-них філософів мають відображення майже в усіх демократичних конституціях світу, зокрема в Конституції України, яка закріплює модель вітчизняного парламентаризму.

На сучасному етапі розвитку парламентаризму існують різні підхо-ди до закріплення статусу законодавчої влади. Насамперед це пов'язано з історичними національними традиціями формування та подальшого функціонування таких політичних інститутів, як парла­мент і виборче право. Від того, яким шляхом відбувалася інсти-туціоналізація парламентів, під впливом яких політичних течій і настроїв суспільства, в умовах існування яких політичного та держав­ного режимів, залежить обсяг і зміст закріпленої компетенції сучас-них парламентів у конституціях держав. Ці чинники зумовлюють характер властивостей і рис парламентів.

Конституція України у визначенні правового статусу Верховної Ради України виходить із сучасних концепцій парламентаризму, вра-ховуючи національний досвід, закріплює таку модель українського парламентаризму, яка передбачає форму взаємодії громадянського суспільства і держави, що грунтується на визнанні привілейованого місця парламенту — Верховної Ради України у системі державної вла­ди в Україні.

Провідна роль Верховної Ради України зумовлена ії особливою політико-правовою природою, що має прояв у її представницькому, колегіальному, виборному та постійному характері організації та діяльності, періодичності формування, легальності, легітимності та інших ознаках.

Конститущйно-правовий статус Верховно!' Ради України

Представницький характер Верховно/ Ради України чітко не визна-чається Конституцією України, лише проголошується її виключна за-конодавча природа. Проте в Основному Законі та інших нормативно-правових актах є ряд положень, які свідчать про представницький характер парламенту. У Конституції України міститься кілька поло­жень, які певною мірою стосуються питання представницької функції і слугують методологічною основою для наукового та норма­тивного аналізу правової природи представницької функції Верхов­но!' Ради, визначення її поняття та ознак.

По-перше, у Преамбулі Конституції України зазначається, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. По-друге, ст. 5 Конституції України проголошує, що носієм суверенітету і единим джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосеред-ньо та через органи державної влади та органи місцевого самовряду-вання. По-третє, у ст. 6 закладено принцип поділу влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на за-конодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Кон­ституцією межах і відповідно до законів України. До речі, Декларація про державний суверенітет України містить положення, за яким від імені всього народу має право виступати виключно Верховна Рада України¹.

Наведені положення свідчать про представницьку природу Верховної Ради України. Це обгрунтовано в конституційно-правових положеннях про те, що тільки Верховна Рада України має право вис­тупати від імені Українського народу. Цей факт зумовлює її первинне соціальне призначення — представництво інтересів Українського на­роду, вираження його суверенної волі шляхом прииняття законів та інших актів. Про представницьку природу Верховної Ради України свідчать і такі її ознаки, як виборність, періодичність формування, колегіальність (кількісний склад та якісний склад), вільний мандат депутатів.

За своею природою Верховна Рада України є единим органом дер­жавної влади, що представляє Український народ — громадян усіх

¹ Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради РСР. — 1990. — № 31. — Ст. 429.

Розділ 17

национальностей, які проживають на території України та за ії межа­ми. Отже, представляти увесь Український народ — виключна преро­гатива Верховної Ради України¹. Тому очевидно, що частина перша ст. 75 Конституції України потребує доповнення ії положенням про представницький характер українського парламенту.

Колегіальність — на цій важливій ознаці парламенту наголошува-ли, зокрема, російські вчені Г. Барабашов, Д. Златопольський, А. Мах-ненко та українські — Л. Кривенко, В. Журавський, В. Погорілко, В. Шаповал та інші. Так, Л. Кривенко зазначає, що представницький характер парламенту забезпечується тим, що він — не одноособовий орган державної влади і не колегіальний орган виконавчої влади. Пар­ламент складається з сотень депутатів, які представляють основні вер-стви населення і мають виражати його волю та інтереси². Цю думку поділяють і В. Журавський, М. Теплюк, В. Шаповал, О. Фрицький та ін.³ Наприклад, В. Шаповал зазначає, що парламент є представниць-ким органом не тільки тому, що він є виборним, а й тому, що є ко-легіальним. Його представницька природа зумовлена природою депу­татского мандата у колегіальному вимірі⁴. Тобто завдяки тому, що всі народні депутата є представниками Українського народу, Верховна Рада України набуває колегіальності й представницької природи.

Колегіальність зумовлює певний кількісний склад парламенту Ук­раїни, який визначений на конституційному рівні. Загалом кількісний склад парламентів та їх палат нерідко відображає істо-

¹ Деякі автори наголошують на представницькому характері і мандата Президента
України, аргументуючи це його виборністю. Див., напр., Бойченко М. I. Парламента­
ризм як принцип інтеграції суспільства // Парламентаризм в Україні: теорія і прак­
тика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — К., 2001. —
С. 144-145; Цвік М. В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референду­
му в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України. — 1995. —
№ 3. — С. 31; Шаповал В. М. Парламент як орган народного представництва //
Віче. — 1999. — № 5. — С. 9. Але ж традиційно представницькими установами вва-
жалися не тільки виборні, а й колегіальні органи. Саме колегіальність, яка має вира-
ження у складі та способі обговорення та прийняття рішень, дає змогу парламентам
набути сучасних демократичних держав властивостей органів народного представ­
ництва.

² Кривенко Л. Необхідно модернізувати конституційне визначення Верховної Ради
України // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 4 (35). — С. 43-45.
⁸ Напр.: Теплюк М. О. Парламент України: деякі питання вдосконалення консти-
туційного статусу // Парламентська реформа: теорія та практика. — 2001. — Вип.
№ 6. — С. 254; Шаповал В. М. Парламент як орган народного представництва //
Віче. — 1999. — № 5. — С. 4 та ін.

⁴ Шаповал В. М. Парламент як орган народного представництва // Віче. — 1999. — №5. —С. 4.

Поиск по сайту: