Автономна Республіка Крим. ваними (Індонезія, Таїланд, Польща, Болгарія) або децентралізова-ними (Франція, Велика Британія) тощо

ваними (Індонезія, Таїланд, Польща, Болгарія) або децентралізова-ними (Франція, Велика Британія) тощо. Більшість з них включають у себе тільки ті чи інші адміністративно-територіальні одиниці або не мають їх узагалі.

Однак є чимало й таких складних унітарних держав, які мають у своему складі автономії. Іноді такі країни називають навіть «унітар-ними державами з автономними включеннями». Це Тибет, Синьцзян, Внутрішня Монголія та інші — у Китаї; Корсика — у Франції; Північна Ірландія (Ольстер) — у Великій Британії; автономні об-ласті — в Італії; Курдистан — в Іраку; Азорські острови та Мадейра — у Португалії; Південні та Північна Атлантика — у Нікарагуа; Грен-ландія та Фарерські острови — у Данії; автономні співтовариства — в Іспанії; Аландські острови — у Фінляндії; острів Мінданао та гірська область Кордильєри на Філіппінах. Автономії є і у складі багатьох унітарних країн СНД, зокрема Гагаузія — у Молдові, Каракалпакія — в Узбекистані, Горно-Бадахшанська автономна область — у Таджики­стан та ін.¹

До групи складних за своею територіальною організацією унітар­них держав належить і Україна. Згідно зі ст. 134 Конституції України невід'ємною складовою частиною України є Автономна Республіка Крим, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Конституційна модель тери-торіального устрою України дає підстави ідентифікувати Україну як унітарну державу зі складною структурою, «ускладнюючим» елемен-том якої є Автономна Республіка Крим — адміністративно-тери-торіальна автономія, яка є регіоном з особливим конституційно-пра-вовим статусом. Автономна Республіка Крим є формою здійснення територіальної (адміністративної) автономії, тобто права її населення самостійно вирішувати певні питання регионального значення в ме­жах Конституції та законів України та прийнятих на їх основі актів Автономної Республіки Крим².

Наявність таких автономних утворень, як, наприклад, Автономна Республіка Крим, безумовно, ускладнює територіальну організацію

¹ Абасов Г. Г. Територіальні автономії та їх представницькі органи в унітарних держа­
вах: порівняльно-правовий аналіз // Бюлетень Міністерства юстиції України. —
2004. — № 10.

² Кампо В. М. Автономна Республіка Крим // Конституція незалежної України: Навч.
посіб. / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. —
С. 365.

21-8152

Розділ 25

держави, вносить у неї певну асиметрію. Але сама по собі наявність на територіїтієї чи іншої країни однієї, двох або навіть більше автономій ще не виводить її за рамки унітарності та не перетворює її у феде-рацію. Адже автономність і суверенність — це якісно різні виміри самостійності територіальних одиниць. Тому спроби перетворити Ук-раїну на регіоналістську державу або на федерацію навіть за наявності зарубіжних позитивних досягнень (наприклад, досвід Бельгії, яка з унітарної держави перетворилася на федерацію), є значним пе-ребільшенням та доволі небезпечним для територіальної цілісності України процесом. Думається, що штучно культивована та гіпер-болізована сьогодні в Україні ідея федералізму як найбільш заверше-ної форми регіоналізму та «неодмінної умови для самореалізації потенціалу регіонів, кожної територіальної одиниці, кожного грома-дянина», у сучасному світі розвивається значно повільніше, ніж це уявляється деяким вітчизняним політикам та науковцям, а останнім часом — скоріше послабилася, ніж зміцніла. Так, відомі зарубіжні дослідники проблем федералізму Л. Карафіелло та К. Малфріт, хоча й переконані у позитивному впливі федералізму на процеси переходу до демократа, пишуть, що «федералістська діалектика зберігає по-лярність, конфліктність та напруженість»¹.

Розкриття особливостей конституційно-правового статусу Авто-номної Республіки Крим потребує аналізу таких понять, як «авто-номія» та «регіон», виявлення їх ознак, порівняння конституційних принципів територіальної організації унітарних держав «у чистому вигляді» та держав, у яких гарантована територіальна автономія та до-пускаються різні форми участі територіальних утворень у формуванні та репрезентації державної волі тощо.

Так, під автономією у конституційному праві прийнято розуміти особливий статус території у державі (або сама територіальна одини-ця із відповідним статусом), який передбачає більш або менш ши-рокі можливості самостійно вирішувати свої внутрішні проблеми поза межами прав та повноважень держави загалом, до складу якої входить ця самоврядна одиниця. У даному разі йдеться про тери-торіальну автономію, хоча поняття «автономія» використовується й у більш широкому розумінні, яке включає, зокрема, організаційну

¹ Основьі теории и практики федерализма. Институт европейской политики Католи­ческого университета г. Лейвена, 1999. — С. 4 (Цит. за: Федерализм: теория, инсти-тутьі, отношення (сравнительно-правовое исследование) / Отв. ред. Б. Н. Топор-нин. — М.,2001. — С. 32).

Автономна Республіка Крим

автономію (автономність у партійному, профспілковому та іншому будівництві) та культурному (культурна та національно-культурна автономії тощо). Оскільки останні мають здебільшого екстери-торіальний характер та безпосередньо не пов'язані з територіальною організацією держави, ми зосередимо увагу на аналізі територіаль-них автономій.

Щодо категорії «регіон», то не можна не помітити, що значення регіонального фактору у процесі державотворення сучасних країн не-впинно зростає. Актуальне це питання й для України. Його дію зумовлюють історико-культурні особливості різних територій Ук­раїни, господарсько-економічна та фінансова нерівність територіаль-них одиниць, законодавча неврегульованість деяких питань адміністративно-територіального устрою України і владних відносин, загальноєвропейські тенденції регіоналізації, децентралізації, авто-номізації, а в окремих випадках — федералізації унітарних держав (приклад Бельгії), регіональної інтеграції та співробітництва в Європі.

До останнього часу у вітчизняній науковій літературі визначенню і дослідженню категорії «регіон» не приділялося належної уваги, хоча останніми роками у цьому напрямі й зроблено певні кроки. Нині те­матика регіону інтенсивно розробляється широким колом дослідників: від політологів, юристів, спеціалістів з економічної ста­тистики та соціального планування до авторів, зайнятих вивченням регіональних конфліктів. Питання регіональної політики поступово стають тематикою політичних документів, виступів, звернень державних діячів¹ та актів посадових осіб та органів влади², стали складовою частиною багатьох політичних дискусій, отримавши нове висвітлення у контексті проблем глобалізації.

¹ Державна регіональна та муніципальна політика в контексті европейського вибору
України: Виступ Президента України Л.Д. Кучми на Всеукраїнських зборах пред­
ставників органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадсь-
кості 10 вересня 2002 року // Президент України та державна регіональна політика:
36. матеріалів та документів. — К., 2002. — С. 9-19; Не розподіл влади, а гар-
монізація управління: 3 виступу Президента України В. А. Ющенка на Всеук­
раїнських зборах представників місцевого самоврядування 26 квітня 2005 року //
Урядовий кур'єр. — 2005. — 29 квітня та ін.

² Концепція державної регіональної політики. Затверджена Указом Президента Ук­
раїни від 25 травня 2001 р. № 341/2001 // Управління сучасним містом. — 2001. —
№ 7-9(3). — С. 153-162; Рекомендації парламентських слухань про законодавчі ас­
пекта регіональної політики та місцевого самоврядування: Схвалено Постановою
Верховно! Ради України від 5 червня 2003 р. // Голос України. — 2003. — 4 липня.

Розділ 25

Так, під регіоном розуміють територію, яка володіє сукупністю спільних, взаємопов'язаних характеристик. Деякі автори вважають регіоном частину народногосподарського комплексу з певними ланд­шафтом, кліматом, корисними копалинами, а також зі специфічною виробничою спеціалізацією, яка залежить від густоти населення, ха­рактеру його поселень, традиційних занять, відносин з жителями інших регіонів, що значною мірою визначаються етнонаціональним, конфесійним, лінгвістичним складом мешканців конкретно!' тери-торії, міграційними процесами, статево-віковою структурою та ха­рактером відтворення населення тощо. Для прихильників цього підходу головне значення має природна, географічна, демографічна та економічна самобутність території¹.

Інші дослідники розуміють під регіоном адміністративно-тери-торіальне утворення певної субнаціональної одиниці (від лат. ге^іо — країна, область, округ). Вони вважають, що термін «регіон» є синонімом термінів «область» та «район». Існує й точка зору, згідно з якою між словами «регіон» та «район» є істотні відмінності і що ці слова навіть мають різну етимологію. Для прибічників цього погля-ду при визначенні поняття «регіон» важливе значення мають соціальна спадщина, історичний досвід, традиції жителів певної те­риторії².

Іноді регіон визначається як область (район, частина конкретної країни), що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-гео-графічних та інших особливостей, які у багатьох випадках поєдну-ються з особливостями національного складу населення³.

Досить вдалою, на нашу думку, є позиція, згідно з якою регіон — це соціально-економічний простір з певною природно-географічною територією, яка відзначається відповідними характером вироб-ництва, специфічними історико-культурними та демографічними особливостями, адміністративно-політичною територією та кордона­ми, а також однотипною нормативно-правовою базою⁴.

¹ Білик П. Поняття та правова сутність управлінської категорії «регіон» // Право Ук-
раїни. — 2001. — К» 11. — С. 32.

² Шилов В. Три подхода к понятию «регіон»// Регион: проблемьі и перспективьі раз­
вития. — 1997. — № 4. — С. 50-52.

³ Стеченко Д. М. Управління регіональним розвитком. — К., 2000. — С. 216.

⁴ Шилов В. Цит. праця. — 1997. — № 4. — С. 51.

Автономна Республіка Крим

Звичайно, кожне з наведених визначень регіону є цінним і містить важливу інформацію для усвідомлення його як певної категорії. Однак усі вони потребують уточнення. Адже, враховуючи консти-туційне закріплення категорії «регіон» (ст. 132 Конституції України), нині є необхідність у розробці універсального юридичного визначен-ня терміна «регіон», яке дістало б законодавче закріплення. Таку роботу можна провести, лише засвоївши сучасні європейські тен-денції інтеграції й регіоналізації та уявлення щодо регіональної політики, регіону, регионального розвитку, наповнивши їх розуміння в Україні адекватним юридичним змістом із врахуванням історичних традицій та сучасної конституційної моделі територіальної ор-ганізації влади в нашій державі.

Незважаючи на це, можна зробити висновок, що саме Автономна Республіка Крим найбільшою мірою відповідає світовим стандартам регіоналізму, є особливим регіоном у складі України із статусом адміністративно-територіальної автономії.

Ключовим поняттям для розуміння того, що являє собою адміністративно-територіальна автономія, є територіальна авто-номія. Територіальна автономія означає, що самоврядні терито-ріальні одиниці мають самостійність у рамках конституції і/або за­кону. М. Корнієнко виділяє такі істотні риси й особливості тери­торіальної автономії з огляду на практику її застосування у світі. По-перше, територіальна автономія — це форма децентралізації державно!' влади в унітарній державі на рівні регіону, який має деякі особливості свого розвитку. Звичайно, статус автономії надається частинам унітарної держави, які відрізняються від інших тери-торіальних одиниць за своїм національним складом, історичними традиціями, географічним розташуванням (наприклад, острівний статус, відносна віддаленість). При цьому національно-етнічний фактор, хоча є й істотним, але не завжди визначальним. Саме цим пояснюється, скажімо, те, що в такій мононаціональній унітарній державі, як Італія запроваджена й успішно діє обласна автономія.

По-друге, автономія виникає не у результат: акту самовизначення її населення, а має октройований (дарований державою) характер, на­дається державою згори. Воля ж населення того чи іншого регіону до автономії, матеріалізована в якійсь об'єктивній формі (наприклад, виражена на місцевому референдумі), при цьому враховується, але ніяких правових наслідків не породжує.

Розділ 25

По-третє, автономізація областей та інших регіонів не порушує унітарної суті держави та ії єдності як цілісного утворення, не пере-творює її на федерацію, хоча й забезпечує реалізацію практично тих самих функцій, що й федерація (відкриває простір для широкого ви-яву місцевої ініціативи, активної участі різних регіонів у здійсненні внутрішньої політики держави, проведенні нею радикальних еко-номічних і політичних реформ, сприяє найоптимальнішому поєднан-ню загальнодержавних та місцевих інтересів тощо). Таким чином, вона не порушує унітарної природи, а отже, єдності держави як цілісного утворення.

По-четверте, на відміну від суб'єктів федерації автономні утворен­ня, хоча й мають власні органи влади, статут та деякі інші формальні ознаки державності (наприклад, власне законодавство, внутрішнє громадянство, власну символіку), проте державними утвореннями вважатися не можуть. Адже визначальною рисою будь-якої держави є наявність державного суверенітету, і навіть суб'єкти федерації не завжди втрачають цю свою якість після створення ними союзної дер­жави. Тому найбільш оптимальною формою автономії у світі є не ав­тономна республіка, як це було у союзних республіках колишнього Радянського Союзу, а автономна область, округ, регіон тощо¹.

Узагальнюючи світовий досвід, територіальні автономії, як прави­ло, класифікують за такими критеріями:

а) за підставами, що спонукали до їх утворення, їх поділяють на:

— автономії, утворені за національно-лінгвістичними ознаками (етнотериторіальні або національно-територіальні). Подібні авто­номії утворюються на територіях з особливостями національного складу населення чи населення, що відрізняється іншими особливо­стями свого побуту, зумовленими, скажімо, острівним розташуван-ням території, наявністю місцевих діалектів тощо. Таку автономію, наприклад, мають населені шведами Аландські острови у Фінляндії, острівні та прикордонні області Італії, населені неханьськими наро­дами автономні області Китаю, населений ескімосами острів Грен-ландія в Данії, Занзібар у Танзанії та ін.;

— автономії, що були утворені у результаті певних історичних подій та обставин, наприклад, автономія на територіях, що характе-

¹ Корнієнко М. I. Автономна Республіка Крим // Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2000. — С. 614-615.

Автономна Республіка Крим

ризуються особливостями політичних та економічних відносин (Гонконг та Макао в КНР);

— автономії, що утворилися внаслідок реалізації загального прин­ципу територіальної організації влади. До них можна віднести суб'єктів федерації, області в Італії, всі територіальні одиниці в Японії та Коста-Риці;

б) за обсягом повноважень територіальні автономії поділяють на політичні (законодавчі) та адміністративні (місцеві).

Політична форма територіальної автономії характеризується тим, що носій її має зовнішні ознаки держави — парламент, уряд, іноді конституцію, громадянство і т.п., причому в загальнодержавній кон­ституції звичайно визначається сфера законодавчої компетенції авто­номного парламенту. Статус політичної автономії, як правило, встановлюється у конституції або у спеціальному законі. Так, у Кон­ституції Португалії 1976 р., якою передбачена автономія Азорських островів та Мадейри, вказується, що їхній особливий політико-адміністративний режим базується на «географічних, економічних та соціальних характеристиках та на історичному прагненні острівного населення до автономії» (п. 1 ст. 227). Як мета такої автономії зазна-чається «демократична участь громадян в управлінні економіко-соціальним розвитком, стимулювання та захист обласних інтересів, а також зміцнення національної єдності та солідарності між усіма португальцями» (частина друга ст. 227).

Адміністративна форма територіальної автономії таких ознак не має, а коло автономних прав територіальних одиниць визначається, як правило, звичайним законом. Конституції і закони переважно пе-редбачають, що автономні одиниці виробляють (іноді також самі приймають) основні нормативні акти, які визначають їх внутрішній устрій (конституції, статута, положення, хартії самоврядування і т. п.). Характерним прикладом адміністративно-територіальної авто­номії є Китай, де функціонують понад сто автономних утворень. У них діють ті самі органи, що й у звичайних адміністративно-тери-торіальних одиницях: збори народних представників та місцеві народні представництва, які, однак, мають деякі додаткові права (наприклад, права на зовнішньоекономічну діяльність, переваги у ви-користанні місцевих природних ресурсів). У Нікарагуа адміністра-тивною автономією наділяються дві округи на Атлантичному узбережжі країни (Південна та Північна Атлантика), які заселені переважно індіанськими англомовними племенами та мають деякі

Розділ 25

додаткові повноваження у галузі освіти, мови, місцевих традицій та культури¹.

Також варто знати, що зарубіжній практиці відомі автономії, які жодним чином не пов'язані з територіальним чинником — екстери-торіальні автономи. Екстериторіальна автономія поширюється не на певну територіальну одиницю держави, а на представників певного етносу (національності), що проживають у межах усієї державної те-риторії. Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні спільності та від інших обставин, екстериторіальну автономію поділяють на:

— персональну автономію, яка утворюється у випадках розрізне-ного проживання відповідних етнічних труп чи національних меншин. Ці фупи створюють свої об'єднання, що займаються питаннями культури, побуту, мови і можуть мати свое представництво (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах державної влади;

— корпоративна автономія, яка утворюється у зв'язку з існуван-ням лінгвістичних спільнот, для яких резервуються місця у державно­му апараті. Крім того, місцевою мовою здійснюється судовий процес, викладання в школах тощо.

Оскільки екстериторіальна автономія полягає в наданні певній етнічній спільноті певної самостійності в питаннях організації освіти та інших форм культурного життя, їі іноді іменують національно-культурною (культурною) автономією².

Таким чином, державне будівництво унітарних країн, які мають у своему складі автономні утворення, накопичило великий досвід, що, безумовно, може бути корисним у розв'язанні актуальних проблем теорії і практики інституціоналізації Автономно'! Республіки Крим. Позитивна світова практика та багаті вітчизняні традиції консти-

¹ Автономов А. С, Сивицкий В. А., Черкасов А. И. Конституционное (государственное)
право зарубежньіх стран: Учебник / Под ред. А. С. Автономова. — М., 2001. —
С. 138-139.

² Детальніше про це: Волошин Ю. О. Актуальні питання визначення дефініції
національно-культурної автономії у вітчизняному законодавстві // Наукові запис­
ки. — Вип. 15. — К., 2001. — С. 204-207; Кравец И. А. Перспективьі национально-
культурной автономии в российском федерализме // Национальньій вопрос и госу­
дарственное строительство: проблемьі России и опьіт зарубежних стран: Материальі
науч. конф. (Москва, 27-28 апреля 2000 г.). — М., 2001. — С. 129-138; Нагор­
ная М.А. Проблемьі национально-культурной автономии // Там само. — С. 155-161
та ін.

Автономна Республіка Крим

туціоналізму суттєво вшшнули на процеси формування консти-туційно-правового статусу Автономної Республіки Крим та відповідні конституційні правоположення.

За усіма параметрами Автономна Республіка Крим є адміністра-тивно-територіальною автономією. Адже згідно з частиною першою ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіально-го устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Зазначається, що Авто­номна Республіка Крим є невід'ємною частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134 Конституції України). Тобто Основний Закон, гарантуючи кримському регіону право на автономію, відно-сить Автономну Республіку Крим до адміністративно-територіальних одиниць та передбачає саме адміністративно-територіальний прин­цип утворення автономії.

Автономна Республіка Крим — це форма децентралізації публічної влади на рівні кримського регіону. При цьому визначальним є не національно-етнічний фактор (хоча має багато особливостей щодо цього), а територіальні інтереси її населення. Тому, як зазначається у Конституції України, автономія створюється «в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання». До того ж децентралізація публічної влади у Криму сто-сується окремих повноважень органів виконавчої влади України в соціально-економічній, екологічній та деяких інших сферах, які перела­гаться територіальній автономії в особі її органів — Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим. Стосовно ж повноважень органів судової влади на тери-торії Автономної Республіки Крим, то вони не можуть підлягати децентралізації (як і повноваження органів прокуратури, силових міністерств), оскільки йдеться про делегування повноважень тільки в соціально-економічній, а не адміністративно-політичній сфері.

Крім права на автономію кримського регіону як адміністративно-територіальної одиниці, Основний Закон гарантує право автономії мати свою конституцію. Конституція Автономної Республіки Крим має відбивати адміністративно-територіальну автономію і тому мусить містити положення, які не виходять за межі автономної організації влади у кримському регіоні. Такого роду правами наділя-ються аналогічні за своею природою регіонально подібні адміністра-тивно-територіальні одиниці у ряді європейських країн. Наприклад,

21а-8І52

Розділ 25

за Конституцією Іспанії, провінції, які межують одна з одною, а та-кож мають загальні історичні, культурні і економічні особливості, у здійсненні права на автономію можуть отримати самоврядування і утворити автономні співтовариства (п. 1 ст. 143); статута автономних співтовариств закріплюють їх назву, межі їх території, повноваження автономного співтовариства в рамках Конституції (ст. 147). Ана-логічне за суттю та формою правоположення можна знайти в Кон­ституції України, згідно з яким Автономна Республіка Крим має Кон-ституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим і затверджує Верховна Рада України не менш ніж половиною від конституційного складу Верховно!' Ради України (частина перша ст. 135 Конституції України).

Аргументом на користь визнання Автономної Республіки Крим адміністративно-територіальною автономією є й той факт, що такі ав-тономії у складі більшості унітарних держав у межах, встановлених конституціями, мають право видавати нормативно-правові акти, які не повинні суперечити діючій конституції і законам держави. За невідповідності нормативно-правових актів автономії конституції і законам держави питання щодо конституційності цих актів розглядає або конституційний суд, або інші, передбачені конституцією органи. Так, у Іспанії згідно з ії конституцією контроль за діяльністю органів автономних співтовариств здійснюється: а) Конституційним судом щодо конституційності прийнятих ними нормативних актів, які ма­ють силу закону; б) урядом по представлению державної ради стосов-но здійснення повноважень, делегованих співтовариствам згідно з п. 2 ст. 150; в) органами адміністративної юстиції щодо управління і регламентації норм; г) рахунковою палатою в тому, що стосується економічних і бюджетних питань (ст. 153). Представник, що призна-чається урядом, керує органами державного управління на території автономного співтовариства і за необхідності координує їх діяльність з діяльністю органів управління автономного співтовариства (ст. 154).

Вітчизняне конституційне будівництво фактично йде аналогічним шляхом, встановлюючи, що нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Ре­спубліки Крим не можуть суперечити Конституції та законам України і приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх вико-нання (частина друга ст. 135 Конституції України). УАвтономній Ре-спубліці Крим діє Представництво Президента України, статус якого

Автономна Республіка Крим

визначається законом України (ст. 139 Конституції України). До по-вноважень Конституційного Суду України належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Пре­зидента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономно'! Республіки Крим (п. 1 частини першої ст. 150 Конституції України). Закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають силу з дня поста­нови Конституційним Судом України рішення про їх неконсти-туційність (частина друга ст. 152 Конституції України).

3 одного боку, наявність цих норм свідчить про всебічне визнання та гарантування в Україні широкого кола демократичних прав на ав­тономію, а з іншого — є гарантією захисту правового статусу авто-номії від загальнонаціональних органів державної влади.

Усе це свідчить про те, що Автономна Республіка Крим утворена за адміністративно-територіальною ознакою. Такого роду адмініст-ративно-територіальна автономія — це самоврядування певної части­ни території держави, тобто її право, а точніше, право населення, яке проживав на цій території, та органів, які воно обирає, самостійно вирішувати окремі питання організації і здійснення влади в межах повноважень, встановлених Конституцією та закона­ми держави. При цьому адміністративно-територіальна автономія надається окремій частині території держави — Автономній Рес-публіці Крим.

3 огляду на розглянуті основні характеристики адміністративно-територіальної автономії, якою є Автономна Республіка Крим, слово «Республіка» в її назві застосовано не зовсім вдало, оскільки така на-зва не є характерною для автономного утворення у складі унітарної держави. Проте для встановлення та збереження цієї назви стосовно визначення статусу автономії були відповідні підстави політичного та етичного характеру, з якими не можна було не рахуватися. Тому згада-ний термін застосовано у розділі X Конституції України правомірно. Назва того чи іншого автономного утворення, як про це свідчить і світовий досвід, не завжди відповідає його фактичному статусові, оскільки вона залежить від великої кількості чинників політичного, історичного та іншого характеру. Адже існує ж у складі сучасної Іспанії територіальна автономія з назвою «Країна Басків», проте її статус не відрізняється від інших автономій цієї унітарної за своїм ха­рактером держави. Україна відтворила автономію Криму з назвою

Розділ 25

«Республіка». Головне, щоб ця автономія діяла в межах, які їй визна-чені Конституцією і законами України як суверенно! держави¹.

Однак, як свідчить практика конституційного будівництва склад-них за своею територіальною організацією держав, якими повнова-женнями не наділялися б автономні утворення, адміністративно-те-риторіальні автономії залишаються складовими частинами унітарної держави, не руйнуючи цілісної матерії суверенітету цих держав, що закріплено в конституціях більшості держав, які мають у своему складі такі утворення. Наявність у складі такої унітарної держави, як Україна адміністративно-територіальної автономії відповідає вироб-леним конституційною теорією та перевіреним світовою практикою принципам державного устрою, прийнятого в європейських країнах.

25.2. Особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим *

Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134). Ця стаття Основного Закону України встановлює принципові засади конституційно-пра­вового статусу Автономної Республіки Крим як складової частини України і межі її повноважень. Це має особливе значення для визна-чення та розуміння конституційно-правового статусу Автономної Ре­спубліки Крим, оскільки закріплює її специфічне правове становище як адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарної держа­ви і визначає, що її повноваження безпосередньо встановлюються Конституцією України. Тим самим наголошується, що, вирішуючи питання, віднесені до компетенції Автономної Республіки Крим, автономія не може вийти за межі повноважень, визначених для неї в Основному Законі України.

Такий підхід є виправданим з погляду нормативної регламентації розподілу компетенції між державою і адміністративно-територіаль-ними одиницями, а точніше між органами державної влади і органами

¹ Корнієнко М. Автономна Республіка Крим: конституційні проблеми // Місцеве та регіональне самоврядування України. — 1995. — Вип. 1-2 (10-11). — С. 16. * Авторська позиція, викладена у даному підрозділі, не є спільною думкою членів авторського колективу цього підручника.

Поиск по сайту: