Конституційний статус Президента України. ловлено недовіру; 6) можливість прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі

ловлено недовіру; 6) можливість прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Два останні питання були визнані Конституційним Судом¹ такими, що не відповідають статтям 156 та 157 Конституції, і були вилучені з бюлетеня. Посилаючись на те, що на всеукраїнському референдумі конституційний законопроект підтримало більше 80 відсотків виборців, які взяли участь у голосу-ванні, Президент вніс його у Верховну Раду на затвердження. Проте парламент не ухвалив попередньо його у порядку ст. 155 Конституції.

3 положень розділу XIII Конституції випливає, що суб'єктами внесення законопроектів про внесення змін до Конституції є лише Президент і залежно від його предмета не менш однієї третини або двох третий від конституційного складу Верховної Ради. Це було ос­новною причиною, що спонукало Президента внести консти­туційний законопроект на розгляд парламенту. Однак Верховна Рада не підтримала цей законопроект і не схвалила його більшістю від сво-го конституційного складу. Це свідчить про те, що Президент нама-гався безпосередньо апелювати до народу щодо внесення змін до Конституції. Однак при цьому не було забезпечено демократичного обговорення цього законопроекту, він не відіграв консолідуючої ролі серед політичних сил суспільства. Не було залучено до підготовки за­конопроекту фахівців у галузі конституційного права, він скоріше го-тувався політичними силами, про що свідчать його окремі проблемні юридичні формулювання. Судячи з результатів голосування, так і не відбулися відкриті демократичні дебати з приводу цього консти­туційного законопроекту. 3 цих причин Верховна Рада навіть попе­редньо не схвалила його.

Президент також призначає позачергові вибори до Верховної Ради у 60-денний строк після дострокового припинення її повноважень, таким чином забезпечуючи континуїтет державності. Для цього Президент проводить консультації з Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій. Цей засіб спрямо-ваний на недопущення тривалих парламентських обструкцій діяльності уряду.

Компенсуючі повноваження. 3 погляду поділу влади та забезпечен-ня державного суверенітету арбітражні функції Президента України можна тлумачити як компенсуючі. У разі законодавчого упущення або

¹ Рішення КСУ у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою № З-рп/2000 від 27.03.2000 р // КСУ РВ. — 2:37.

Розділ 19

відсутності регламентування правовідносин постановами уряду мож-ливе президентське втручання у формі видання указів із неврегульова-них питань. Укази Президента у зазначених випадках можна обгово-рювати колегіально назасіданнях РНБО. Отже, існують перспективи про можливість введення у вітчизняну конституційну систему еле-ментів доктрини «компенсації повноважень»¹, яка передбачає право-творче втручання через акта глави держави або шляхом ухвалення органом конституційної юстиції доповнюючих, конкретизуючих рішень, які за своїм сенсом доповнювали б зміст конституційних норм².

Установчі повноваження. Президент володіє дискреційними по-вноваженнями щодо формування органів влади та призначення поса-дових осіб. 3 цією метою глава держави проводить відповідні консультації, щоб з'ясувати ділові та особисті якості претендентів на посаду. Такі консультації необхідні при формуванні уряду, оскільки потрібно визначити склад кабінету, який був би здатен працювати злагоджено та приймати ефективні рішення.

Якщо йдеться про призначення посадових осіб, на що необхідна згода Верховної Ради, тоді Президент проводить консультації із Голо­вою Верховної Ради та представниками фракцій для узгодження своїх позицій.

При формуванні уряду Президент проводить консультації з Прем'єр-міністром попереднього уряду, Головою Верховної Ради та представниками фракцій, які створили більшість у парламенті. Проведення консультацій Президентом з Прем'єр-міністром попе­реднього уряду є необхідним для забезпечення правонаступності політичного курсу держави. Особливо це стосується забезпечення наступності зовнішньополітичного курсу, за ефективність якого всю повноту відповідальності несе саме Президент України.

Президент України є активним суб'єктом формування уряду. Президент вносить до Верховної Ради подання про призначення Прем'єр-міністра за поданням коаліції депутатських фракцій, що складають парламентську більшість. 3 цією метою Президент здійснює необхідні консультації із фракціями парламенту для забез-

¹ Кляйн Ханс X. Юрисдикция конституционного суда и структура конституции. От
правового государства к конституционному государству // Государство и право. —
1999. — № 8. — С. 111-112.

² Циппеліус Р. Юридична методологія / Пер., адаптація, приклади з права України і
список термінів Р. Корнута. — К., 2004. — С. 20-28, 95-100, 116-124.

Конституційний статус Президента України

печення злагодженого функціонування майбутнього уряду. Не виклю-чено, що за результатами парламентских виборів, Президент може призначити довірену особу для ведення консультацій щодо форму-вання складу майбутнього уряду з представників лояльних до нього фракцій, що складають більшість у Верховній Раді. Якгдо у парла-менті за результатами виборів склалася опозиційна до глави держави більшість, то ініціатива щодо формування уряду переходить до пред­ставників коаліції. Тоді роль Президента України полягає вузгодженні свого політичного курсу з урядовим з метою забезпечення наступності політичного курсу держави. При цьому Президент України володіє важелями при формуванні уряду, оскільки у будь-якому разі він володіє повноваженнями вносити подання щодо призначення Верховною Радою міністрів закордонних справ та оборони.

Право глави держави призначати деяких міністрів, на наш погляд, вносить дисбаланс у діяльність виконавчої влади, оскільки це є про-блематичним з огляду на статус Президента згідно зі ст. 102 Консти­туції України. Участь глави держави у призначенні окремих міністрів у разі формування уряду опозиційними до нього політичними партіями створює загрозу ситуації правління «розколотого уряду» і можливої нестабільності у його діяльності.

Президент вносить до Верховної Ради подання на призначення ря­ду посадових осіб та бере участь у формуванні інших органів влади: голів Антимонопольного комітету, Державного комітету телебачення та радіомовлення, Фонду державного майна, Служби безпеки, Національного банку, Генерального прокурора, половини складу Ради Національного банку, половини складу Національної ради з пи-тань телебачення і радіомовлення. Більшість із призначених посадо­вих осіб звільняється парламентом з посади за поданням Президента. Також Президент призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань.

Зовнішньополітичні повноваження. Президент володіє всією повно-тою влади у сфері зовнішньої політики держави. Він є основним інсти-тутом публічної влади, відповідальним зазовнішньополітичний курс. Зокрема, Президент веде переговори та укладає міжнародні договори. Для забезпечення конституційності процедури укладення міжнарод-них договорів Президент звертається до Конституційного Суду за висновком про відповідність Конституції України міжнародних дого­ворів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість (ст. 151 Конституції).

Розділ 19

У сфері зовнішньої політики Президент володіє першістю у ви-робленні адекватних заходів. Провідником у здійсненні зовнішньої політики Президента є міністр закордонних справ. 3 питань зовніш­ньої політики Президент також може скликати засідання РНБО з ме­тою гармонізації зусиль Президента та уряду у цьому напрямі. Такі інструменти є важливими у період співіснування Президента та опо-зиційного йому Кабінету Міністрів.

Повноваження Президента пов'язані із Верховною Радою. Взаємодія Президента з парламентом забезпечується шляхом його участі у зако-нодавчій роботі як суб'єкта законодавчої ініціативи, який вправі на-полягати на розгляді законопроекту як невідкладного, що зобов'язує парламент розглянути його (частина друга ст. 93 Конституції). Глава держави має право відкладального вето, яке долається не менш як двома третинами народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Підставою для накладення вето на прийняті закони не обов'язково повинна бути їх неконституційність, остаточно це пи­тання вирішує Конституційний Суд України. Порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що використання права вето президентами найчастіше здійснюється із політичних міркувань.

1) Президент звертається з щорічними та позачерговими послання­
ми до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Такі
послання є інструментом забезпечення взаємодії у трикутнику «глава
держави — парламент — уряд». Президент таким чином може визна-
чати загальні орієнтири стосовно першочергових завдань, які
потрібно вирішувати органам державної влади і органам місцевого
самоврядування. Позачергові послання є засобом для оперативного
реагування Президента на обставини, які мають особливий, екстра-
ординарний характер і щодо них потрібно вживати невідкладних й
адекватних заходів. У разі співіснування Президента та опозиційного
йому Кабінету Міністрів позачергові послання можуть визначати
певні орієнтири для парламентської опозиції.

2) Розпуск Верховної Ради є дискреційним повноваженням, яке
використовується Президентом на випадок парламентської кризи, у
результаті якої неможливо сформувати уряд за результатами парла­
ментских виборів. Взагалі, це повноваження спрямоване на забезпечен­
ня стабільності уряду, щоб уникнути випадків частих відставок уряду та
дестабілізації виконавчої влади. Право розпуску парламенту мобілізує
депутатські фракції працювати ефективно та узгоджувати свої
політичні цілі для досягнення загального блага. Для того щоб розпус-

Конституційний статус Президента України

тити парламент, Президентов! потрібно вжити всіх адекватних заходів шодо врегулювання парламентської чи політичної кризи в країні.

3) Законодавча інщіатива. Здійснення Президентом права законо-
давчої ініціативи є серйозним важелем впливу на законотворчу робо­
ту парламенту. Президент при внесенні законопроекту на розгляд
парламенту вправі наполягати на його розгляді як невідкладного.
Парламент не зв'язаний думкою Президента і може не схвалити тако­
го законопроекту. Глава держави не може зловживати таким правом,
оскільки чаете його використання може зменшити повагу парламен­
ту до таких ініціатив та розцінюватися депутатами як втручання у
їхню законодавчу діяльність.

Як правило, законопроекти вноситься у парламент депутатами або урядом. Внесення Президентом законопроектів у парламент може розглядатися депутатами як своєрідний засіб тиску на законодавчу владу, тому Президентов! потрібно користуватися ним обережно.

4) Право вето Президента. Президент з певних міркувань може за-
перечити проти закону, прийнятого Верховною Радою. Президент во-
лодіє правом відкладального вето і його вето долається не менш як
двома третинами від конституційного складу Верховно! Ради. Прези­
дент зобов'язаний протягом 15 днів прийняти рішення про промуль-
гацію закону. При цьому глава держави приймає рішення щодо кон-
ституційності законопроекту, його відповідності раніше ухваленим
законам, а також з політичних міркувань. На цій основі Президент
може повернута у Верховну Раду законопроект зі своїми зауваження-
ми і пропозиціями. Таким чином, право вето глави держави спрямо-
ване насамперед на забезпечення конституційності законів, що ухва-
лює Верховна Рада. Однак зарубіжна та вітчизняна практика
свідчить, що глави держав інколи використовують право вето також
як політичний інструмент.

У зарубіжних країнах глави держав порівняно рідко використову­ють право вето. Оскільки вето є серйозним засобом тиску на парла­мент, чаете використання право вето свідчить про наявність еле-ментів кризи у відносинах між конституційними органами влади. У принципі акт, прийнятий законодавчим органом, не потребує яко-гось додаткового схвалення і повинен стати законом. Загальноприй-нятою практикою є подолання президентського вето абсолютною, а не кваліфікованою більшістю парламенту.

Президент може і не використовувати вето, а, підписавши закон, одночасно звернутися до Конституційного Суду з вирішенням питан-

Розділ 19

ня його конституційності. Для недопущення прийняття парламентом неприйнятних законів Президент може тісніше взаємодіяти із лояль-ними до його політичного курсу фракціями парламенту шляхом політичних консультаций.

Повноваження Президента, пов'язані із державним управлінням. 3 контексту Основного Закону випливає, що Президент володіє ши­рокою самостійністю у сфері виконавчої влади, залишаючи за собою функції контролю за ефективністю урядових рішень. Водночас глава держави володіє правом врегульовувати діяльність органів виконав­чої влади. В іноземній доктрині з цього приводу говориться, що глава держави у напівпрезидентській республіці володіє регламентарною владою¹, оскільки це випливає із принципу поділу влади та консти-туційного визначення його статусу.

В Україні спостерігається дуалізм виконавчої влади, що прояв-ляється у відповідальності уряду перед главою держави (частина друга ст. 113 Конституции та його підзвітності і підконтрольності перед пар­ламентом. Таким чином, Основний Закон залишає за Президентом прерогативу владного втручання у діяльність виконавчої влади, однак таке повноваження за своею природою є дискреційним.

1) Контроль за діяльністю уряду. Окрім того, що Президент бере
участь у формуванні уряду, він забезпечує його ефективну діяльність
шляхом контролю актів Кабінету Міністрів. Президент вправі зупини-
ти дію актів Кабінету Міністрів з мотивів неконституційності й одно-
часно звернутися до Конституційного Суду щодо їх конституційності.
Таке повноваження може коригувати політичний курс уряду, і важли-
вим здається налагодження каналів зворотних зв'язків між Кабінетом
Міністрів та Секретаріатом Президента для забезпечення узгодженого
політичного курсу. Однак зворотні зв'язки можуть бути суттєво
згорнуті за існування опозиційного до Президента уряду.

Також Президент може скасовувати акти Ради міністрів Автоном-ної Республіки Крим. Однак Президент повинен звернутися одно-часно в адміністративний суд, оскільки такі його дії можуть бути оскаржені у судовому порядку.

2) Нормотворчі повноваження Президента. Із конституційного пе-
реліку повноважень Президента (ст. 106) не випливає, що він володіє

¹ Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические института / Пер. с фр. — М., 2002. — С. 208; Ардан Ф. Франция. Государственная система. — М., 1988.

Поиск по сайту: