НАУКОВА СПІЛЬНОТА ТА ЇЇ РОЛЬ V РОЗВИТКУ ЗНАННЯ

аукову спільноту можна порівняти із вкладеними одна в одну матрьош-ками або концентричними колами. Найменше коло становить малу гру­пу, в якій працює учений. Це його мікросередовище. У політиці, бізнесі і ме­неджменті така група називається командою. Друге концентричне коло, зви­чайно, охоплює національних дослідників певної галузі пауки, які сгановлят ь національний інтелект. Нарешті третє коло - це всі вчені планети, які займа­ються певною проблематикою.

Наукові спільноти виконують декілька найважливіших функцій. Вопи за­безпечують виробництво, поширення і критичне осмислення наукового знан­ня. Один учений, яким би талановитим і працездатним він не був, не зможе за­безпечити всі складники науково-дослідного процесу. Ще одна функція нау­кової спільноти - наукова комунікація між ученими, обмін науковою інфор­мацією, результатами досліджень. Цей інформаційний Космос ученого забез­печує також ііого розвиток, соціалізацію, актуалізацію і визнання.

Кожне концентричне коло характеризується деякими статусами, які зай­мають учені, виходячи з їхніх досягнень у науці. Ці статуси дуже умовні. До­сить чітко можна виділити тільки лідерів, які відрізняються високою дослід­ницькою і публічною активністю. Ефективним критерієм оцінки статусу вче­ного в національній та міжнародній спільноті є індекс цитування йою праць.

Найбільший інтерес становить найменше концентричне коло - мала і руна, той творчий колекіив, у якому працює учений. Туг багато що залежить від мі-жособиєтіених стосунків. Ефективна наукова діяльність можлива тоді, коли міжособистісні стосунки характеризуються атмосферою взаємної пошани і довіри, вимогливості і взаємодопомоги, принциповості і відповідальності під час виконання функціональних обов'язків. Принципово важливі також пози­тивне міжособистіспе ставлення до змісту дія. плюс і і і руни, брак надмірної ре­гламентації ділових відносин у групі.

У малій групі становище вченого характеризує і ься не іільки сіатусом, а.чс іі роллю, системою групових очікувань, норм і санкцііі. Істотні характеристи­ками статусу - авторитет і престиж. При цьому авторитет розуміється як виз­нана даною групою компетентність того або іншого вченого з яких-пебудь нау­кових питань, а також визнане право приймати рішення у найвідповідальні­ших ситуаціях. Престиж означає визнання заслуг ученої о у зв'язку з виявлен­ням ним вольових, інтелектуальних, емоційних або інших корисних для дося­гнення спільної мети якостей. Кожний член малої групи викопує одночасно емоційні й інструментальні функції- Важливо зазначити, іцо між статусом і самооцінкою особистості існує взаємозв'язок: незадоволеність статусом призводить до фрустрації^-!, знижує рівень інтелектуальної діяльності.

Ролі, виконувані ученим:

Соціальні, коли учений реалізує себе в системі соціальних відносин (бать­ко, член профкому тощо).

Особистість ученого і технології наукової' творчості

Глава 2

ставіон ы до по г,п9 її копа.

I И ]Д. І/ІІ г,ОН" ПЯЬКИ */1|ЦЧ l'(
ШкОДО HP r-/,n, r,\1i|e[,o

"РПІІРЛТИ flVMOTH ПОіТММу

ваьг u,o (прииня'ы де' qxx'ii-

П ЮТСЗ fSCiCVOB/l IO< ЛМ і K<

ло civ/i it їм "лі mohp 'ж) ""

dJBH/HJlO ЮНЯПЯ ОІИЧН«-. I X b/

ЇМО ІО/KCiCu iipCOO'i'H

Міжособистісні, визначаються місцем ученого в системі міжособистісних стосунків (лідер, послідовник тощо).

Інституційні, сформульовані і чітко закріплені офіційними документами (старший науковий співробітник, керівник групи тощо).

Конвенціональні, засновані на уявленнях учасників спільної діяльності про форми поведінки («генератор ідей», «комунікатор» гощо).

У первинному науковому колективі у вирішенні наукової проблеми окремі учені виконують різні наукові ролі. Виділяють ролі «генератора ідей», «ерудита», «критика», «організатора» та інші (М. Г. Ярошевський), або «генератора ідей», «модератора ідей», «аніматора ідей», розробника нової ідеї та інші (І. В. Бесту-жєв-Лада), або «комбінатора», «ерудита», «організатора» (Б. М. Юрьев). При цьому як ядро ролевого ансамблю виступають ролі «ерудита», «генератора ідей» та «критика».

Роль впливає на особу вченого як позитивно, гак і негативно. Головне у то­му, як до ролі ставиться сам учений, наскільки він її усвідомлює і реалізує у своїй діяльності, як вирішуються впутрішньоролсві, міжролеві конфлікти, а також конфлікти «Я - Роль».

Значною проблемою первинного дослідницького колективу постає співвід­ношення індивідуального та колективного у творчій діяльності. Особливо складною ця проблема буває тоді, коли внесок у колективну наукову діяль­ність членів колективу істотно відрізняється, а заробітна плата й індивідуаль­на моральна оцінка виявляються майже однаковими. Ситуація погіршується поширеним у практиці вітчизняних наукових колективів явищем співавтор­ства, коли нерідко співавторів, які не зробили жодного внеску у вирішення завдань, але посідають високе службове становище, набирається так багато, що у списку авторів не знаходиться місця для самого автора відкриття.

Важливою науковою спільнотою постає наукова школа. Цс єдиний колек­тив, а іноді і більш широке товариство учених, які характеризуються спільною іеорією, єдиною методологією, спільними світоглядними принципами і ваго­мими науковими результатами га їх реалізацією в життя суспільства. Вини­кнення наукових шкіл зазвичай пов'язано з цілим комплексом чинників. Най­важливіший з них нагальна об'єктивна потреба розвиїку якої-пебудь галузі знання. Така потреба, з'явившись, починає підштовхувати активне фінансу­вання наукових досліджень з боку держави і/чи бізнесу, формування колекти­вів, швидкі захисти дисертацій тощо. Наукова школа, як правило, характери­зується тим, що дослідники, які входять до неї, просуваються далі за одинаків в розумінні суті досліджуваного, вони проводять дослідження не стихійно, а сплановано, з виділенням стратегічної мсти і тактичних завдань.

Російський вчений В. Ж. Кєлле звертає увагу на неформальний характер наукової школи. Він пише: «Школа є неформальною організацією, що відоб­ражає і враховує особливості особистостей у науковій діяльності. У цій формі відображаються, передусім, особистіші особливості засновника і керівника школи - будь-яка школа в науці має відбиток особистості її засновника. Шко­ла притягує до себе людей за інтересами, тобто відповідно до їхніх здібностей та індивідуальних якостей. Нарешті, наукова школа, за визначенням, зацікав­лена у розвитку особистості кожного свого учасника, саме його особистості, але у визначеному напрямі - як ученого, як дослідника» [ 140, с.116|.

У формуванні наукової школи величезна роль належить її засновникам і керівникам, які відрізняються умінням бачити далі за інших, робити ставки па перспективні теми, відрізняються розвинутими якостями лідерів та мене­джерів. Важливі також розвину і і педагогічні якості, успішна робота щодо ке­рівництва науковою роботою студентів, аспірантів і докторантів. Засновник наукової школи плідний не тільки з погляду ідей, але і з погляду підготовки наукових кадрів. Для нього властивий такт і воля, які дають йому змогу утри­мати в своєму товаристві талановитих лідерів і забезпечити їм комфортну со­ціально-психологічну обстановку. При цьому пошана до вчителя не повинна заважати науковому суперництву вчителя та учня.

Глава 2

Особистість ученого і технології наукової творчості

Колом л u<- і "■ якосі Оозл/ч<а.їх а Нін ^ іус >к Осі аіс і во

(ЦІ *)V1 r.V

і ^ч "* C,'<OV/ ИІІ "ЬКЧ'У

Школа як єдність дослідження, спілкування і навчання творчості - одна з основних форм пауково-соціальних об'єднань, причому однією з найдавні­ших форм, характерних для пізнання на всіх рівнях його еволюції. На відміну від організацій на зразок науково-дослідної установи школа в науці є нефор­мальною, тобто не мас юридичного статусу. її організація не планується напе­ред і не регулюється регламентом.

Не всяка школа лідирує у перспективному напрямі досліджень. Можливі ситуації, коли програма себе вичерпала, але школа продовжує її відстоювати. У цих випадках школа об'єктивно стає перепоною на шляху дослідження про­блем, у яких вона раніше успішно просувалася. Проте і ці випадки втрати ко­лись життєздатним науковим колективом своєї продуктивності заслуговують серйозного аналізу, оскільки вони дають змогу виявити чинники, від дії яких ця продуктивність залежала, - подібно до того, як вивчення патологічних ста­нів може пролити світло па роботу здорового організму.

Щодо цього наукова школа подібна до таких неформальних об'єднань уче­них, як «незримі коледжі». Цим терміном позначена мережа, яка не має чіт­ких меж особистісних контактів між ученими і процедур взаємного обміну ін­формацією (наприклад, обміну так званими препринтами, гобю матеріалами про ще не опубліковані результати досліджень).

«Незримий коледж» належить до вторинного - екстенсивного - періоду зростання наукового знання. Він об'єднує учених, орієнтованих на вирішення сукупності взаємопов'язаних проблем, після того, як у надрах невеликої ком­пактної групи складеться програма досліджень. У «коледжі» є продуктивне «ядро», що обростає великою кількістю авторів, які репродукують у своїх пу­блікаціях, препринтах, неформальних усних контактах дійсно новаторські ідеї цього «ядра», оболонка навкруги ядра може скільки завгодно розростатися, ведучи до репродукції знання, що вже увійшло до фонду науки.

До соціальпо-психологічних чинників наукової творчості відноешься опо-ненгне коло ученого. Поняття про нього введено з метою аналізу комунікацій ученого під кутом зору залежності динаміки його творчості від конфронтацій­них відносин з колегами. З етимології терміна «опонент» виходить що цс «гой, хто заперечує, хто виступає із запереченням чиєїсь думки. Ідеться про взаємо­стосунки вчених, які заперечують, спростовують або оспорюють уявлення, гі­потези, висновки інших учених. У кожного дослідника є «своє опонентне ко­ло». Його може ініціювати вчений, коли кидає виклик колегам. Але ііого ство­рюють і самі ці колеги, несприймаючи ідеї ученого або сприймають їх як загро­зу своїм переконанням (а тим самим - і своїй позиції у науці) і тому відслою­ють їх у формі опонування.

ІНТЕЛЕКТ

Інтелект - лан і,^ro vi/c ^re«к ра Юпальнс и пзни-ь,' иищ

Ik ^IP.l >K LJv S •> "!' in', U>

vqeaiL x

нтелект - відносно стійка структура розумових здібностей індивіда. Прийнято розрізняти два основні значення терміна «інтелект» - еволюцій­ний і диференційний. З еволюційного погляду, інтелект властивий усім чле­нам людського виду і здатний розвиватися. Інакше кажучи, всі люди володі­ють певними розумовими здібностями, які відрізняють їх від інших видів, і ці здібності змінюються протягом життя. У диференціальному розумінні ііпе-лект - характеристика, яка варіюється у різних індивідів усередині одного ви­ду. Із цього погляду люди відрізняються один від одного за типом або рівнем інтелекту.

Одним із підходів до аналізу індивідуальних відмінностей стало розро­блення тестів інтелекту, які тепер широко використовують у різних країнах.

Особистість ученого і технології наукової творчості

Глава 2

Мисляча і ирацюю^иа людина м ра всьому Він с величезно ■"То'огарпо рви,<?

(В І Всрі адськии)

Коефіцієнт інтелекту (IQ) від

і юіі_"ння ^так званої о розумово

^го віку (РВ^% до соовжньою

ХрЮНОЯОІ 1'іНОГО ЫКУ (Св" ІІЄВНО' ОООби ЗО. фООО'уЛОЮ

(1>В,сВ)хЮСь=1Ы

Зизначап >ся за лої.омо'оо

сг соціальних юсі їв

Результати тестування зазвичай подають у вигляді IQ (коефіцієнта інтелекту­ального розвитку). До тестів інтелекту нерідко вдаються психологи для аналі­зу розумових здібностей пацієнтів, педагоги - для оцінки здатності дітей до навчання, організації - для відбору персоналу. За правильного використання тести інтелекту дають достовірну діагностичну інформацію про іп гелектуаль-ні здібності, які інакше могли б бути переоцінені або недооцінені.

Коефіцієнт інтелекту IQ визначають як відношення так званого розумово­го віку (РВ) до справжнього, хронологічного віку (СВ) певної особи за форму­лою (РВ/СВ) х 100 - IQ. Наприклад, десятилітня дитина, яка показує резуль­тати як середня дванадцятирічна, матиме IQ - 12/10 х 100 - 120.

Деякі характеристики IQ добре вивчені. Цей показник стабільний протя­гом усього життя, хоча є і винятки. У більшості людей IQ більш-менш стабіль­ний, починаючи із середини дитячого періоду і до початку дорослості, проте нерідко спостерігається відхилення більше ніж на 15 одиниць. Середній по­казник виконання тестових завдань має тенденцію збільшуватись у підлітко­вий період і на початку дорослого життя. Після цього середні показники зали­шаються цілком стабільними. Деяке зниження відбувається після 60 років, особливо за рахунок завдань, які потребують гнучкості мислення. У процесі старіння помічаються значні індивідуальні відмінносп, але у здорових людей пониження інтелекту невелике аж до глибокої старості.

Тести інтелекту активно використовувалися для характеристики схожості та відмінностей між окремими групами людей. Чоловіки і жінки в середньому не розрізняються за IQ, проте тести були спеціально підібрані так, щоб, за змо­ги, згладити відмінності. Та все ж у низці завдань відмінності виявляються, Наприклад, у дорослих жінок спостерігається тенденція краще за чоловіків викопувати вербальні завдання (іакі, як підбір синонімів) і гірше за чоловіків - завдання зорово-просторові (па зразок, порівняння малюнків уявним під­ставленням їхніх частин) та кількісні завдання (такі, як вирішення незвичай­них математичних задач). Були також виявлені відмінності і між расовими та етнічними групами.

Уявлення про природу інтелекту з часом зазнавали значних змін. Десяти­річчями у цій сфері переважали погляди психологів, тцо займалися вивченням індивідуальних відмінностей у виконанні тестових завдань. Такі відмінності надто складні і можуть тлумачитися по-різному. На початку XX століття, на­приклад, англійський психолог Чарльз Спірмен пояснював статистичні спів­відношення індивідуальних відмінностей існуванням двох типів чинників: ге­нерального (загального) як основи виконання будь-яких тестових завдань і низки спеціальних чинників, що визначають вирішення завдань того або ін­шого типу. Американський психолог Луїс Терстоун пізніше використав інші статистичні методи і розробив уявлення про те, що інтелект побудований із кількох окремих первинних здібностей, а якогось загального чинника не існує. Інші психологи пропонували ще складніші моделі інтелекту. Проте до 1970-х років ці традиційні погляди па інтелект стали вірачати своє значення. Жодна з багатьох конкуруючих моделей не була визнана кращою, і використання психометричних методів виявилося недостатнім для вирішення цього питан­ня. Крім того, традиційні концепції відійшли на другий план, коли у цій сфері з'явилися нові методи і впливові теорії, розроблені Л. С. Виготським і О. Р. Лурія в СРСР, Жаном Піаже у Швейцарії, Д. Хеббом в Канаді, А. Нью-еллом і Г. Саймоном у США та іншими вченими.

В останній чеі верті XX століття психофізіологія, а також jшведінкова і ш-пітивна психологія збагатилися новими підходами до аналізу процесів ми­слення. Деякі вчені намагаються застосувати новітні теорії і методи для інтер­претації індивідуальних відмінностей у рівні інтелекту, що виявляються під час тестування. Так, були знайдені помірні кореляції між IQ у дорослих і швидкістю або організацією специфічних когпітивних процесів, що викори-

Глава 2

Поиск по сайту: