Форми міжнародних економічних відносин

Уся сукупність національних економік у єдиному світовому госпо-

дарстві пов’язана рухом товарів, послуг та факторів виробництва (еко-

номічних ресурсів). На цій основі між країнами виникають міжнародні

економічні відносини.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) – це система господарських

зв’язків між країнами, що виникають у процесі розвитку міжнародного

господарського обігу, обміну товарами та послугами, переміщення капі-

талів за межі національних кордонів, міжнародної міграції робочої сили.

Кожній економічній системі відповідає властивий їй тип МЕВ. Між-

народні відносини в період рабовласництва грунтувались на діяльності

відносно великих торгових центрів у древніх містах і державах Риму,

Греції, Єгипту та Індії, що підтримували зв’язки з оточуючими ці міста

племенами. У цей період МЕВ не були стійкими. У період феодалізму

міжнародні відносини, що були представлені в основному зовнішньою

торгівлею, грунтувались на реалізації лишків сільськогосподарської про-

дукції. При мануфактурному виробництві МЕВ набувають форми від-

критого грабунку колоній з метою збагачення європейських держав. Ви-

рішальним етапом розвитку міжнародних економічних відносин стало

створення світового ринку.

Міжнародні економічні відносини формуються на основі інтернаці-

оналізації продуктивних сил, що виростає із міжнародного поділу праці

МПП.

Міжнародний поділ праці – це найвищий ступінь розвитку суспільно-

територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно

вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією ви-

значеної кількості та якості. Країни, які зайняли вагоме місце у МПП, ма-

ють вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток

Японії, Німеччини, Південної Кореї та ін.

Фактори, які визначають розвиток МПП: 1) природно-географічні

умови; 2) науково-технічний прогрес; 3) соціально-економічні умови.

123

Природно-географічні умови включають такі елементи: клімат, при-

родні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-

географічне розташування. Протягом тривалого часу ці умови відігравали

головну роль у міжнародному поділі праці. Розвиток науково-технічного

прогресу привів до зменшення значення природно-географічних умов.

У розвитку МПП значну роль стали відігравати переваги науково-

технічних досягнень, рівень соціально-економічного розвитку, меха-

нізм організації національного виробництва та механізм організації

зовнішньо-економічних відносин. Головним напрямом розвитку МПП

стало розширення спеціалізації і кооперування виробництва, які є його

формами і виражають його суть.

Під міжнародною спеціалізацією виробництва розуміють таку форму

поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробни-

цтва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виді-

лення у самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі

виготовлення продукції понад внутрішні потреби. Основними формами

прояву міжнародної спеціалізації виробництва є предметна, подетальна

(повузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації. Другим елементом

у МПП є міжнародне виробниче кооперування, тобто об’єднання зусиль

виробників декількох країн у випуску певних видів товарів для світового

ринку. Коопераційні зв’язки проявляються на всесвітньому, міжгалузе-

вому або внутрішньогалузевому рівнях. У міжнародній практиці виділя-

ють три основні форми кооперування: а) здійснення спеціальних програм;

б) договірна спеціалізація; в) створення спільних підприємств.

Основні форми міжнародних економічних відносин, через які проявля-

ється функціонування системи світового господарства:

1. Міжнародна торгівля товарами та послугами.

2. Міжнародний рух капіталів.

3. Міжнародна міграція робочої сили.

4. Міжнародні валютні відносини.

5. Міжнародний обмін технологіями.

6. Міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародна торгівля – торгівля між країнами, яка складається із

ввезення (імпорту) та вивезення (експорту) товарів і послуг. Найважли-

віші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним

впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної ре-

волюції, радикальних змін, що відбуваються в системі “наука-техніка-

виробництво”. Різко загострюється конкуренція на світових ринках

товарів і послуг, посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та від-

повідна сегментація єдиного світового ринку, зростає інтернаціоналіза-

ція торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін

з метою економії на ринкових трансакціях.

124

Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах сві-

ту досить нерівномірно. Так, на Північну Америку припадає 15,5% сві-

тового товарного експорту, на Латинську Америку – 4, Західну Європу

– 46, Центральну, Східну Європу і колишній СРСР – 2,5, Африку – 3,

Середній Схід – 3,5, Азію – 2,5%. За даними СОТ, вересня 2007 р. Ки-

тай вперше став найбільшим світовим експортером, випередивши США

і Німеччину. Тепер на Китай припадає 8 % світового експорту. Близько

46% товарів, що вивозяться Китаєм за кордон, становлять обладнання,

продукція машинобудівної галузі та автомобілі.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту.

Головна і довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному това-

рообороті збільшується частка готових промислових виробів при відпо-

відному зменшенні частки сировинних товарів. Найбільшу частку у сві-

товому експорті мають машини та устаткування – до 40%.

Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної

торгівлі: факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, аукціо-

ни, міжнародні торги, торговельні будинки, пряма міжнародна торгівля

на основі кооперації, зустрічна торгівля, внутрішньофірмовий обмін.

Важливою особливістю сучасної міжнародної торгівлі є те, що вона

стає все більш регульованою.

Державне регулювання міжнародної торгівлі включає два різних типи

зовнішньоторговельної політики: лібералізації (політики вільної торгів-

лі) і протекціонізму.

Під політикою вільної торгівлі (фритредерство) розуміють мінімаль-

не державне втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі

вільних ринкових сил попиту і пропозиції.

Протекціонізм – це державна політика захисту національного това-

ровиробника від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних

та нетарифних інструментів.

Важливим інструментом регулювання зовнішньоекономічних

зв’язків є митні тарифи. Тарифами або митними зборами називаються

податки, які встановлюються на імпортні товари з метою підвищення їх

ціни на ринку країни-імпортера. Головна мета митних тарифів це захист

національного ринку. Їх використання має сім основних економічних на-

слідків (ефектів), які потрібно враховувати при виробленні та реалізації

зовнішньоекономічної політики.

Виробничий ефект. Очевидно, що за інших рівних умов виробництво

товару, який знаходиться під захистом митних тарифів, зростає, оскільки

аналогічні імпортні товари дорожчі і не можуть задовольняти існуючий

попит.

Споживчий ефект. За інших однакових умов споживання товару,

який обкладається митом, знижується.

125

Бюджетний ефект. Митні тарифи є джерелом бюджетних надхо-

джень, значення яких надзвичайно велике, особливо для країн, що роз-

виваються. Але тут є певні обмеження: чим вищий тариф, тим менший

обсяг імпорту і відповідно бюджетні надходження.

Ефект перерозподілу прибутків. Він полягає в тому, що національні

виробники в умовах відсутності або обмеженого характеру конкуренції з

боку іноземних фірм можуть підвищувати ціни на свій товар і отримува-

ти вищі прибутки.

Конкурентний ефект. Цей наслідок застосування тарифів забезпечує

ефективну діяльність обмеженої кількості національних виробників. Ра-

зом з тим вилучення з економічного змагання іноземних фірм може при-

звести до втрати національними виробниками стимулів до підвищення

ефективності виробництва та зниження цін.

Вплив на платіжний баланс. Митні тарифи, як уже зазначалося, при-

водять до скорочення споживання імпортних товарів. Це означає, що

зменшуються витрати за кордоном, а більша частина прибутків реалізу-

ється вдома. Такий процес за інших однакових умов сприяє поліпшенню

платіжного балансу.

Вплив на умови торгівлі. Очевидно, що застосування митних тарифів

змушує іноземні фірми знижувати ціну товарів, які ввозяться до даної

країни. А це, у свою чергу, веде до зміни співвідношення між експортни-

ми та імпортними цінами.

Визначають такі головні види мита:

- адвалерні, що розраховуються у відсотках до тарифної вартості товарів;

- специфічні, які обчислюються в установленому грошовому розмірі на

одиницю товарів, на які сплачується мито;

- комбіновані, що об’єднують обидва види мита.

Законом запроваджується порядок обчислення ввізного, вивізного

та сезонного мита. Визначається також сфера застосування особливих

видів мита: спеціальних, антидемпінгових і компенсаційних. Спеціаль-

ні статті закону регулюють порядок обчислення і сплати мита, тарифні

пільги і преференції.

Важливо розрізняти ввізне і вивізне мито. Перше нараховується на

товари при ввезенні на митну територію України. Друге нараховується

на товари при вивезенні за межі митної території України.

На окремі товари може встановлюватися сезонне ввізне і вивізне

мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту їх встановлення.

Спеціальне мито застосовують:

- як захисний захід, якщо товари ввозяться на митну територію в таких

кількостях або на таких умовах, які завдають чи загрожують завдати

шкоди вітчизняним виробникам подібних або безпосередньо конку-

руючих товарів;

126

- як запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної діяльнос-

ті, які порушують загальнодержавні інтереси діяльності України.

Антидемпінгове мито застосовують у разі ввезення на митну терито-

рію товарів за ціною, значно нижчою за конкурентну ціну в країні експор-

ту на момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає шкоди вітчизня-

ним виробникам. Цей вид мита застосовують також у разі вивезення за

межі митної території України товарів за ціною, значно нижчою за ціни

інших експортерів.

Компенсаційне мито застосовують у разі ввезення на митну терито-

рію товарів, виробництво яких прямо чи побічно субсидувалося.

Поряд із митом у зовнішній торгівлі з метою боротьби за ринки ви-

користовуються також і кількісні обмеження. Основні форми кількісних

обмежень – це квотування (контингентування) та ліцензійний порядок

імпорту.

Контингентування – це обмеження державною владою ввезення то-

варів певною кількістю чи сумою на встановлений період часу. Контин-

генти можуть установлюватися шляхом укладання двосторонніх угод. У

такому разі контингенти дійсні тільки для країн, що підписали цю угоду.

В іншому разі уряд країни встановлює загальний (глобальний) контин-

гент, який можуть використовувати всі країни.

Слід розрізняти тарифні контингенти, котрі дозволяють ввозити

певну кількість товарів за зниженим митом або безмитно. Товар, який

ввозиться понад тарифний контингент, обкладається звичайним митом,

встановленим у митному тарифі.

Введення імпортних квот переслідує дві основні цілі: захист націо-

нальних виробників від іноземної конкуренції та зменшення імпорту з

метою поліпшення торгового балансу.

Крім імпортних тарифів і квот, у національному регулюванні зовніш-

ньоекономічних зв’язків важливу роль відіграють податки на експорт,

добровільні експортні обмеження, експортні субсидії.

Добровільні експортні обмеження застосовуються, як правило, в ре-

зультаті неформальних домовленостей між зацікавленими сторонами і не

мають справді добровільного характеру, оскільки приймаються країною-

експортером під загрозою застосування певних санкцій. Такі обмеження

застосовують США та деякі країни ЄС проти японського експорту авто-

мобілів, експорту електронних виробів з деяких країн Азії тощо.

Експортна субсидія – це певна грошова винагорода, яка виплачуєть-

ся експортеру. Такі субсидії використовуються для заохочення розвитку

експортних виробництв і сприяють переорієнтації діяльності національ-

них фірм з внутрішнього на зовнішній ринок. З метою протидії країна-

імпортер може застосовувати компенсаційні податки, тобто податки на

127

імпорт, спрямовані на зниження конкурентної переваги, отриманої іно-

земною фірмою завдяки експортній субсидії.

Важливим інструментом регулювання зовнішньої торгівлі є різні

стандарти та технічні норми. Деякі з них мають чітко виражений про-

текціоністський характер, інші, хоч і не належать до інструментів захисту

національного ринку, але на практиці діють як протекціоністські бар’єри.

Істотну роль відіграють також державні закупки певних товарів.

У ІІ половині ХІХ ст. виникла і стала розвиватися така форма між-

народних економічних відносин, як вивезення капіталу.

Вивезення капіталу – експорт вартості в грошовій чи товарній формі

фірмами і державами в інші країни з метою одержання більшого прибут-

ку, для зміцнення економічних і політичних позицій у боротьбі за світові

ринки, за утвердження конкурентоспроможності.

До основних причин вивезення капіталу відносять такі:

1) відносно надлишковий капітал у даній країні, який шукає більш ви-

гідного вкладення коштів;

2) більша ємність ринків збуту продукції;

3) можливість одержання вигоди і пільг у процесі реалізації продукції.

Досить широкий діапазон митних зборів, різні курси валюти, різні

транспортні витрати – усе це відображається на витратах руху і вкла-

денні капіталу;

4) бажання окремих фірм і корпорацій використати менш жорстке за-

конодавство щодо охорони навколишнього середовища;

5) наявність у країнах, куди експортується капітал, дешевшої сирови-

ни і робочої сили. Так, німецький робітник в обробній промисловості

“коштує” в 4 рази більше від тайванського, в 9 раз більше від бразиль-

ського і 50 разів більше від українського;

6) бажання менш розвинутих країн використати науковий потенціал і

управлінський досвід розвинутих країн;

7) стабільна політична ситуація і в цілому сприятливий інвестиційний

клімат у приймаючій країні, пільговий інвестиційний режим у спеці-

альних вільних економічних зонах;

8) несприятлива соціально-політична і економічна ситуація в будь-якій

країні, різке погіршення фінансової кон'юнктури та ін. Вивезення ка-

піталу в такому випадку набуває характеру відтоку, втечі та ін.

Для країн, що експортують капітал, наслідки вивезення мають пози-

тивне значення, оскільки вирішуються такі питання, як проблема над-

лишкового капіталу, певною мірою зменшується гострота економічних

криз, зміцнюються позиції фінансового капіталу. Але разом з тим виве-

зення капіталу має й негативні наслідки:

1) поглиблюється структурна криза економіки розвинутих країн, через

відсутність коштів ряд галузей приходить в занепад;

128

2) з’явилися нові сфери, які потребують великих капіталовкладень усе-

редині країни, але ця потреба ігнорується монополістичним капіта-

лом. Прикладом цього може бути екологічна сфера;

3) вивезення капіталу супроводжується і вивезенням робочих місць, що

поглиблює проблему безробіття.

Наслідки вивезення капіталу для країн-імпортерів також неоднознач-

ні. Для країн, що розвиваються, імпорт капіталу має позитивне зазначен-

ня, оскільки прискорюється розвиток продуктивних сил, відсталі регіони

світу все більше втягуються в орбіту світогосподарських зв’язків. Разом

з тим розвиток продуктивних сил часто односторонній. Характерним по-

казником наслідків вивозу капіталу в країни, що розвиваються, є сальдо

балансу руху фінансових ресурсів між ними і промислово розвинутими

країнами – з країн, що розвиваються, коштів вивозиться набагато більше,

ніж вкладається в їхню економіку.

Капітал вивозиться у двох формах – підприємницькій і позичковій. У

першому випадку капітал розміщується у виробничі підприємства, а в дру-

гому надається у вигляді позики підприємцям чи уряду країни-імпортера.

Розрізняють дві головні форми міжнародних інвестицій – портфельні та

прямі. Портфельні інвестиції – це винятково фінансові активи у вигляді

облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважно-

го розвитку ця форма міжнародних економічних відносин набула ще до

Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була

зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із

менш розвинутих держав і колоній. Купуючи акції та облігації, інвестор

претендував тільки на чистий дохід фірми. Портфельні, або фінансові,

інвестиції здійснювалися насамперед за допомогою банків чи інвестицій-

них фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали

й відновилися лише в 60-і роки.

Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними

капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійсню-

ються за допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі тех-

нологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвес-

тованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при

створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення

контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета ак-

цій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовуються транс-

національними корпораціями у виробництві готових промислових ви-

робів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим

каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

Серед найбільших експортерів капіталу – Японія, США, Франція,

Німеччина, Велика Британія. Із усього обсягу експорту прямих зарубіж-

них інвестицій більше 95% припадає на розвинуті країни. Географічно

129

майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між найрозви-

нутішими країнами, решта спрямовується в країни, що розвиваються, та

держави з перехідною економікою.

Найважливіші особливості сучасного вивезення капіталу:

1) гігантські темпи, що випереджають основні економічні показники;

2) різко зросла “щільність” зарубіжних інвестицій, їх концентрація в

окремих регіонах світу;

3) відбулися зміни в напрямах вивезення капіталу. Протягом тривалого

періоду головним об’єктом вкладення капіталу були країни, що роз-

виваються, які мали багаті джерела сировини і дешевої робочої сили.

В даний час у країни, що розвиваються, розміщують лише 35% усіх

зарубіжних інвестицій, а інша частина направляється в розвинуті

країни;

4) експорт капіталу перетворився на міжнародний капіталообмін. Між-

народний кругообіг капіталу здійснюється в рамках транснаціональ-

них корпорацій, які мають філіали в різних країнах;

5) посилилася нерівномірність експорту та імпорту капіталу окремими

країнами. США, як і раніше, є лідером за масштабами зарубіжних ак-

тивів, але за розмірами щорічних прямих зарубіжних капіталовкла-

день наперед вийшли Японія, Велика Британія і Німеччина. В той же

час США перетворились на головного імпортера капіталу: розміри

щорічних іноземних інвестицій у США у два рази перевищують ве-

личину експортного американського капіталу;

6) відбувається еволюція форм вивезення капіталу, змінюється спів-

відношення між підприємницькою і позиковою формами експорту

капіталу. Наприклад, у США протягом десятиріч переважав підпри-

ємницький капітал, а починаючи з 80-х років – позичковий;

7) зростання ролі держави у вивезення капіталу, розвиток державного

регулювання міжнародного капіталообміну. Держава, по - перше,

сама є великим інвестором, що вивозить капітал головним чином

у позичковій формі; по-друге, вона надає всебічну підтримку своїм

монополіям: виступає страховим гарантом приватних зарубіжних ін-

вестицій, надає податкові пільги і т. д.; по-третє, держава часто бере

під прямий контроль міграцію капіталу, встановлюючи максимальні

розміри його експорту, норми репатріації прибутку на зарубіжні ін-

вестиції та ін.

Світовий досвід показує, що країни з перехідними економіками не-

спроможні вийти з економічної кризи без залучення й ефективного вико-

ристання іноземних інвестицій. Акумулюючи підприємницький, держав-

ний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та

менеджменту, іноземні інвестиції не тільки сприяють формуванню наці-

ональних інвестиційних ринків, а й динамізують інші факторні ринки та

130

ринки товарів і послуг. Крім того, іноземні інвестиції, як правило, спри-

яють заходам з макроекономічної стабілізації, дозволяють вирішувати

окремі соціальні проблеми трансформаційного порядку. Сприятливий

інвестиційний клімат повинен забезпечити захист інвестора від інвести-

ційного ризику (непередбачених фінансових втрат капіталу і доходів).

Фактори, що забезпечують подолання чи зменшення ризиків, формують

інвестиційний клімат. До цих факторів відносяться:

1) політична воля адміністрації;

2) правове поле;

3) інвестиційна активність населення;

4) стан інвестиційного ринку;

5) статус іноземного інвестора;

6) стан фінансово-кредитної системи;

7) рівень розвитку продуктивних сил;

8) рівень розвитку інвестиційної сфери.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну,

станом на 1 січня 2007 р. становив 21186,0 млн дол., або 454,6 дол. на одну

особу. Сталою є зацікавленість інвесторів до підприємств металургійно-

го виробництва та з виробництва готових металевих виробів, у які не-

резиденти вклали 1398,3 млн дол., і з виробництва харчових продуктів,

напоїв та тютюнових виробів – 1274,6 млн дол.

В умовах глобалізації світової еко номіки та зростання ролі трансна-

ціональних корпорацій активізувалася міжнародна трудова міграція.

Міжнародна міграція робочої сили – форма міграції населення, яка

полягає в переміщенні працездатного населення в межах світового гос-

подарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до еконо-

мічних законів. Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин,

міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки.

Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття,

набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їхніх (та членів

їхніх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового

джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а

отже, поліпшення й платіжного балансу (крім того, повертаючись із емі-

грації, наймані працівники привозять із собою цінності та заощадження

на суму, яка приблизно дорівнює їхнім грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед від-

плив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів («втеча умів»).

Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створю-

ваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує

400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду

з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збит-

ків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає в разі виїзду

131

за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться 1 – 2

млн дол.

Як своєрідна плата за робочу силу для країни-експортера виступають

перекази емігрантів і ті цінності й заощадження, які вони привозять, по-

вертаючись на Батьківщину. У світі склалося кілька ринків робочої сили.

Перший дуже швидко створюється в районі нафтодобувних країн Близь-

кого Сходу. Тут зайнято близько 3 млн іноземних робітників із сусідніх

арабських країн. Про інтенсивність цієї еміграції свідчить значна част-

ка іноземної робочої сили в її загальній чисельності. Так, в Об'єднаних

Арабських Еміратах вона становить близько 90%, Катарі – понад 50, Ку-

вейті – близько 70%.

Другий ринок склався в країнах Західної Європи, де почали активно

використовувати іноземну робочу силу. Іноземні робітники традиційно

використовуються у тих сферах, де велика частка ручної праці і де робота

є небезпечною або непрестижною для місцевого населення. їхня зайня-

тість тут інколи досягає 70%. В імміграції додаткової робочої сили і між-

державному пересуванні в основному бере участь молодь до 25 років, яка

придатна до найважчих фізичних робіт.

Третій ринок традиційно належить США, трудові ресурси яких іс-

торично склалися за рахунок іммігрантів. Вони становлять близько 5 %

загальної кількості робочої сили.

Четвертий ринок сформувався в Латинській Америці, де в основному

Аргентина приймає робітників із сусідніх країн. Загальна чисельність ім-

мігрантів досягає 8 млн чол.

Міграційні зв'язки України з країнами зарубіжжя останнім часом по-

жвавилися. Згідно з законодавством, громадяни України здобули право

самостійно вибирати країну працевлаштування, а іноземці – з різних мо-

тивів в’їжджати в Україну.

Масова еміграція з України спричинюється такими обставинами:

- зростанням безробіття;

- величезною різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в

Україні і країнах Заходу;

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обда-

рованих людей;

- економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу

з неї;

- гуманітарними мотивами;

- відсутністю безпеки громадян.

Систематично збільшується чисельність громадян України, котрі виїж-

джають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. Значна

частина трудових мігрантів з України працює за кордоном нелегально. За

деякими оцінками, спробу працевлаштуватися за кордоном під час поїздки

132

за приватним запрошенням робить половина з тих, хто отримує дозвіл на

виїзд. Їх, по суті, можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів,

оскільки вони все ж таки мають право на в'їзд у ту чи іншу країну

Основна частина українських трудових емігрантів влаштовується за

кордоном на робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки та

професійного навчання, незважаючи на те, що це люди з достатньо висо-

кий рівнем освіти: до 50 % мають вищу освіту, а понад 30 % – професійно-

технічну підготовку.

Еміграція для багатьох людей та їхніх сімей є способом виживання,

оскільки вони не можуть знайти роботу у своєму регіоні чи в межах кра-

їни не тільки за фахом, а й будь-яку. Має значення і той факт, що навіть

на най більш низькокваліфікованих і непрестижних роботах за кордоном

трудові мі гранти отримують у кілька разів вищу зарплату, ніж вони могли

б заробити вдома. У Чехії, наприклад, протягом року працюють близько

0,5 млн грома дян України, які зайняті головним чином у будівництві,

легкій промислово сті, сільському та домашньому господарстві. Потреба

в робочій силі з Украї ни тут зумовлена ще й тим, що дуже значним є від-

плив чеських громадян на роботу до Німеччини.

Що стосується вікової характеристики, то найвищий рівень міграцій-

ної активності зафіксований серед осіб 28–40 років, понад 70% українців,

що працюють за кордоном, молодші за 40 років. Отже, вітчизняний ри-

нок праці постійно втрачає найактивнішу й найконкурентоспроможнішу

частину трудового потенціалу країни.

Функціональною формою організації валютних відносин на рівні

міждержавних зв’язків є світова валютна система. Складовими ланка-

ми світової валютної системи є: міжнародні ліквідні ресурси (іноземна

валюта, золото та інші платіжні засоби), механізм регулювання валют-

них паритетів і курсів, міжнародні валютні ринки і ринки золота, система

міжнародного кредитування та міждержавних розрахунків, відповідні

інфраструктурні ланки тощо.

Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку про-

йшла три основних етапи: золотого, золото-валютного (доларового) і

паперово-валютного стандартів.

Система золотого стандарту сформувалася на початку ХІХ ст. і

функціонувала до 20–30-х років ХХ ст. Її визначальними ознаками були:

функціонування золота як світових грошей: фіксація золотого вмісту на-

ціональних валют; їхня безпосередня конвертованість у золото; наявність

на цій основі фіксованих валютних курсів.

Система золотого стандарту забезпечувала загальність світових гро-

шей, їхню повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності та

валютних курсів, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) урівно-

важення платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін.

133

Разом з тим система золотого стандарту мала й істотні обмеження.

Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залеж-

ною від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою їх вадою було

те, що умови функціонування золотого стандарту суттєво обмежували

можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової

політики. Такі обмеження стали підставою для заміни після Першої світо-

вої війни золотого стандарту золото-валютним (золотодевізним). Сутність

останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних

платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Ін-

ституціонально система золотодевізного стандарту була заснована рішен-

нями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р. Однак і

після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 80 країн Заходу

продовжували функціонувати в режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період “ве-

ликої депресії” і у перші післякризові роки. Спочатку Англія (1931 р.), а потім

і США (1933 р.) вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості

паперових грошей на золото. До початку Другої світової війни практично всі

країни Заходу припинили розмін на золото паперових знаків вартості, чим

підривалися внутрішні основи функціонування золотого стандарту.

У роки Другої світової війни система міжнародної торгівлі та валют-

них відносин зазнала фактично повного краху. Для виправлення цього

становища в 1944 р. в місті Бреттон-Вудсі (США) зібралася міжнарод-

на валютно-фінансова конференція, на якій було утворено міжурядову

установу при ООН з регулювання валютних відносин – Міжнародний

валютний фонд (МВФ). Згідно зі статутом МВФ було визначено основні

принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської.

На відміну від золотого стандарту, її основою стала система золото-

валютного стандарту, яка в своєму подальшому розвитку трансформува-

лася в систему золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна

система функціонувала до середини 70-х років і відіграла суттєву роль

у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробни-

цтва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської системи такі:

1) завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в

МВФ в доларах США, зв’язок їх з монетарним товаром здійснювався

за системою: золото–долар–національні валюти. У цьому поєднанні

долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей;

2) Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандар-

ту, дотримувалася принципу фіксованих валютних курсів, що мало

суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси

валют установлювалися визначенням їхнього золотого вмісту і відпо-

відно до цього твердо фіксувалися по відношенню до долара.

134

3) долар, функціонуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався

до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни

на золото: 1 долар =0,888 г золота; ціна 1 унції (31,1 г) – 35 дол;

4) важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної

(приватної) купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснювати-

ся лише на рівні центральних банків з фіксованою ціною – 35 доларів

за 1 унцію.

Тривалий час ефективність функціонування Бреттон-Вудської сис-

теми (золото–долар–національна валюта) забезпечувалася високим рів-

нем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнарод-

ного засобу платежу і резервної валюти. Ця довіра ґрунтувалася на його

конвертованості у золото для центральних банків. Така конвертованість

забезпечувалася нагромадженням США значної частки централізованих

запасів золота. У 1949 р. централізовані золоті запаси США оцінювали

в 24,6 млрд доларів, що в 3,15 разу перевищувало загальну суму доларів,

яка була розміщена в іноземних банках.

У кінці 60-х на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася. США

значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги:

виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні про-

цеси, різко скоротилися запаси золота. Почалася масова погоня за золо-

том як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара.

У цій ситуації США, по суті, повністю втратили можливість здійснювати

обмін доларів на золото за фіксованою ціною. Визначаючи це, 15 серпня

1971 р. було прийнято рішення про припинення конвертованості долара

на золото. Відміна одного з вихідних принципів системи означала її фак-

тичний крах.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у сві-

товій економіці, й понині були визначені на нараді представників країн-

членів МВФ, що відбулася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р.

Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної сис-

теми. Ця система почала функціонувати після відповідних ратифікацій

зазначеної Угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Зміст визна-

чальних принципів Ямайської валютної системи такий:

1) Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота в

сфері валютних відносин. Відмінено офіційний паритет, офіційну

ціну на золото і фіксацію масштабу цін (вмісту золота) національних

грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному ви-

користанні;

2) Кінгстонська угода поставила за мету перетворити створену ще в

1969 р. Міжнародним валютним фондом колективну міжнародну

одиницю – спеціальні права запозичення на головний резервний ак-

тив та міжнародний засіб розрахунків і платежу;

135

3) особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запрова-

дження “плаваючих” валютних курсів національних грошових одиниць.

У другій половині ХХ ст. набула розвитку така форма міжнародних

економічних відносин, як міжнародна економічна інтеграція. Міжнарод-

на економічна інтеграція характеризується взаємним сплетенням еконо-

мік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як у вза-

ємних економічних відносинах, так і у відносинах з третіми країнами.

Нагромаджений досвід розвитку інтеграційних процесів у світовому

господарстві свідчить про необхідність проходження чотирьох етапів у

становленні і розвитку економічної інтеграції. Розрізняють такі форми

інтеграції – зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, еконо-

мічний союз. Зона вільної торгівлі – це об’єднання країн, у межах якого

ліквідуються торговельні бар’єри на шляху взаємної торгівлі. Митний

союз – об’єднання, в якому поряд із зоною вільної торгівлі існує єдине зо-

внішньоторговельне мито при торгівлі із третіми країнами і проводиться

спільна торговельна політика. Спільний ринок – поряд із вільним пере-

міщенням товарів та послуг, відбувається вільне переміщення капіталів

та робочої сили. Економічний союз – об’єднання, яке характеризується

спільною економічною політикою, в тому числі валютною.

Найбільш яскравим прикладом функціонування економічної інте-

грації є Європейський _______Союз. 8 квітня 1951 р. в Парижі був підписаний до-

говір про Європейське об’єднання вугілля і сталі, в яке ввійшли 6 країн

– Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Так було

зроблено перший крок до створення економічного співтовариства. Но-

вий могутній імпульс західноєвропейська інтеграція одержала в 1957 р.,

коли в Римі тими самим країнами були підписані договори про створен-

ня Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського

співтовариства по атомній енергії (Євроатом).

У 1973 р. відбулося перше розширення ЄЕС до 9 членів (добавилися

Велика Британія, Данія та Ірландія). У 1981 р. членом ЄЕС стала Греція,

у 1986 – Іспанія і Португалія, у 1995 – Швеція, Австрія, Фінляндія, у

2004 – Польща, Чехія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Мальта, Кіпр,

Естонія, Латвія, Литва, у 2007 р. – Болгарія та Румунія. На початок ново-

го сторіччя ЄС залишається найбільшим і найпотужнішим інтеграційним

об'єднанням у світі, метою якого є сприяння економічному добробуту,

підвищенню життєвого рівня народів Європи, зміцненню миру і свободи

та створенню стійкого союзу народів Європи.

Інтенсивно інтеграційні процеси розвиваються в Північній Америці.

В зовнішньоекономічному плані США також включи лись в інтеграційну

модель міжнародної економічної взаємодії. Так, уся територія Північної

Америки охоплена Північноамери канською угодою про вільну торгівлю

(НАФТА), укладеною в 1992 р. (набула чинності в 1994 р.).

136

Процес лібералізації торгівлі в НАФТА відбувається по ступово. З

1994 р. знижено митні податки в торгівлі промислови ми і продовольчими

товарами; в наступні 5 років зниження становило ще 5%. Остаточно митні

податки були усунені в 2003 р.; таким чином, процес усунення всіх обме-

жень тривав на 5 років довше, ніж передбачалося угодою (до 1998 р.).

Створення північноамериканського спільного ринку відкриває нові

горизонти економічної взаємодії США і Канади з країнами Латинської

Америки. Спочатку це відбуватиметься че рез зв'язки Мексики, яка має

режим вільної торгівлі з п'ятьма дер жавами Центральної Америки, а по-

тім вибудується нова модель відносин інших латиноамериканських країн

з могутніми північними сусідами.

Міжнародний бізнес – це частина загальної системи міжнародних

економічних відносин, що відповідає стосункам, пов'язаним з діловою ді-

яльністю промислового, комерційного, валютно-фінансового, перевізно-

го типів. Кожна форма міжнародних економічних відносин відображена

в міжнародному бізнесі, і виходячи з них можна говорити про такі види

міжнародного бізнесу, як валютний, промисловий, фінансово-кредитний,

торговий, аграрний, кожен з яких, має свої підвиди.

Найпоказовішим проявом міжнародного бізнесу є спільне підприєм-

ництво та транснаціональний бізнес.

Спільне підприємництво – це діяльність, у якій бере участь спільний

капітал, що утворився з пайових внесків партнерів двох або більше країн,

котрі спільно здійснюють господарську діяльність, керуючи створеним

спільним підприємством і розподіляючи між собою отримані прибутки

пропорційно до вкладених капіталів.

Спільні підприємства розрізняються залежно від того, де, з ким, з

якою часткою участі партнерів і з якою метою вони створюються.

Транснаціональні корпорації – це національні монополії з закордон-

ними активами. Їх виробнича і торговельна діяльність виходить за межі

однієї держави.

Правовий режим ТНК передбачає ділову активність, що здійснюєть-

ся в різних країнах через створення в них філіалів і дочірніх компаній. Ці

компанії мають відносно самостійні служби виробництва і збуту готової

продукції, науково-дослідних розробок та ін. В цілому вони становлять

великий виробничий комплекс із правом власності над акціонерним ка-

піталом лише представників країни-засновника.

Важливе значення для розвитку міжнародного бізнесу мають вільні

економічні зони. Вільна економічна зона (ВЕЗ) являє собою частину наці-

ональної території країни, на якій встановлюється спеціальний правовий

режим економічної діяльності та порядок застосування законодавства

країни, орієнтований на посилення зовнішньоекономічних зв’язків, на-

самперед за рахунок залучення іноземного капіталу. Такого типу тери-

137

торіальні утворення не характерні для якогось одного континенту, а ста-

ли важливим елементом структурних перетворень у світовій економіці.

Функціонування більш як 600 ВЕЗ практично в усіх країнах світу справ-

ляє вплив на загальноекономічні процеси – збільшення обсягів виробни-

цтва, посилення зовнішньоекономічного обміну, зростання чисельності

зайнятих, підвищення рівня життя тощо. Найбільша кількість ВЕЗ скон-

центрована в країнах, які розвиваються, а частка продукції, виробленої на

території всіх ВЕЗ, перевищує 5% загального обсягу світової торгівлі.

Поиск по сайту: