Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката. 5. Постановляє, що немає підстав розглядати інші скарги, які стосуються п

5. Постановляє, що немає підстав розглядати інші скарги, які стосуються п. 1 та п. З (с) ст. 6 Конвенції.

6. Постановляє, що:

a) держава-відповідач упродовж трьох місяців з дня, коли рішення стає оста­
точним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, повинна сплатити заявникові такі су­
ми компенсації, конвертовані у турецькі ліри:

і) 100 000 (сто тисяч) французьких франків — за моральну шкоду; іі) 10 000 (десять тисяч) французьких франків — за судові витрати, без ураху­вання суми, що може бути виплачена як податок на додану вартість;

b) ці суми підлягають збільшенню за простою річною ставкою 4,26 % почина­
ючи зі спливу зазначеного вище строку та до моменту виплати.

5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Рада Європи

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Морріс проти Об'єднаного Королівства»

У рішенні, ухваленому у Страсбурзі 26 лютого 2002 р. у справі «Морріс проти Об'єднаного Королівства», Європейський суд з прав людини (далі — Суд) поста­новив, що:

—мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основ­них свобод (право на справедливий судовий розгляд) щодо окремих скарг заяв­ника стосовно загальної характеристики системи військових судів;

—було відсутнє порушення ч. 1 чи п. «с» ч. З ст. 6 Конвенції щодо інших скарг заявника.

Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд вказав, що саме по собі визнання факту порушення становить достатню компенсацію моральної шкоди, завданої заявни­ку, і призначив сплатити йому 30 тис. евро у відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник, пан Дін Морріс, є громадянином Об'єднаного Королівства, наро­дився у 1975 р. і проживає у м. Колчестері.

Заявник стверджував, що він став об'єктом знущань під час служби у кава­лерійському підрозділі Британської армії. За словами п. Морріса, наприкінці ли­стопада 1992 р. його сильно вдарили у голову, що призвело до падіння з коня, внаслідок чого він зазнав ще сильнішого удару. 26 лютого 1993 p., маючи на меті уникнути подальших знущань, заявник залишив територію військової частини без дозволу. 16 жовтня 1996 р. заявника було заарештовано й обвинувачено у дезертирстві. 13 березня 1997 р. військове керівництво віддало заявника до Військового суду.

Заявник звернувся до Військового департаменту правової допомоги у кримінальних справах із клопотанням про надання йому юридичної допомоги Це клопотання спочатку було відхилено. Однак пізніше йому було запропонова­но сплатити 240 фунтів стерлінгів за надання такої допомоги. Заявник відмовив­ся від такої пропозиції. Тому під час судового розгляду справи інтереси заявника представляв призначений військовим керівництвом офіцер з його підрозділу.

Додатки

Військовий суд відбувся 28 травня 1997 р. До складу суду входили постійний президент суду (армійський полковник, який призначався на визначений строк), два армійських капітани і цивільний суддя з достатньою юридичною освітою. За­явник визнав себе винним, його було засуджено до звільнення з армії та дев'ятимісячного ув'язнення. Офіцер, котрий представляв його інтереси, помил­ково пояснив йому, що у випадку подання ним апеляції, котру не буде задоволе­но, на нього чекає ще довший термін позбавлення волі.

31 травня 1997 р. заявник найняв адвоката, який звернувся із заявою до Військо­вої ради, котра виступала наглядовою інстанцією щодо усіх рішень, постановлених військовими судами. У заяві, зокрема, йшлося про те, що заявнику не було забез­печено належне юридичне представництво під час судового розгляду, а також про те, що факт вчинення нападів на заявника не був належним чином представлений суду Офіцер, який захищав заявника під час розгляду справи, направив у Військо­ву раду письмове пояснення того, чому він порадив заявникові визнати себе вин­ним. Вказана заява, однак, була відхилена. Звернення заявника із проханням прий­няти Апеляційним військовим судом його апеляції теж було відхилено.

Зміст рішення Суду

Посилаючись на ч. 1 ст. 6 Конвенції, заявник оскаржував саму структуру військових судів в Об'єднаному Королівстві. Він, зокрема, стверджував, що Суд, який складається переважно із військових офіцерів, не може вважатися незалеж­ним і неупередженим при розгляді обвинувачень, висунутих щодо військово­службовців. Особливо це стосувалося справ про обвинувачення у порушенні військової дисципліни. Заявник наголошував на ролі «наглядової інстанції» у си­стемі військових судів і вказував на істотний вплив армії на процес формування складу військових судів. Заявник також оскаржував поведінку офіцера, який представляв його інтереси. Крім того, посилаючись на п. «с» ч. З ст. 6 Конвенції, заявник оскаржував незабезпечення йому належного правового представництва під час розгляду його справи Військовим судом.

Суд зауважив, що зміни у систему військових судів, запроваджені законом від 1996 p., пройшли довгий шлях до моменту їх практичної імплементації. Посади офіцерів, які віддавали обвинувачених до суду і приводили до присяги свідків та об­винувачених, було ліквідовано, функції, що їх виконували ці посадові особи, було розмежовано. Аналогічно було розмежовано функції обвинувачення та відправ­лення правосуддя. Зважаючи на це, Суд не вважав, що скарги заявника щодо струк­тури військових судів взагалі доводять факт порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Поряд з тим, повертаючись до порушеного заявником питання про те, чи склад військового суду відповідає вимогам ч. 1 ст. 6 Конвенції, Суд вважав за не­обхідне дослідити статус постійного президента Військового суду та двох інших офіцерів, які засідали у його складі.

Постійний президент Військового суду був призначений у січні 1997 р. і пови­нен був перебувати на посаді протягом чотирьох років і восьми місяців до верес­ня 2001 р. Він не перебував у службовій підпорядкованості військового керівництва. Законодавство не передбачало гарантій від дострокового звільнення президента Військового суду з посади, та поряд з тим не було відомо жодного ви­падку дострокового звільнення цієї посадової особи. Суд дійшов висновку, що наявність у складі Військового суду постійного президента не ставить під сумнів незалежність такого органу. Аргументами на користь такого висновку слугують як «фактичні» гарантії від дострокового звільнення, так і відсутність зв'язку між займаною президентом посадою та його подальшим просуванням по службі, а також відносна відокремленість його посади від військової вертикалі влади. Все

Поиск по сайту: