Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката. 32. Аргументація Уряду щодо цього твердження заявника про те, що він це має достатніх коштів для оплати правової допомоги адвоката

32. Аргументація Уряду щодо цього твердження заявника про те, що він це має достатніх коштів для оплати правової допомоги адвоката, обраного ним для сво­го захисту, нічим не підтверджується. Навпаки, у регіональному суді він заявив, що працюючи у Федеративній Республіці Німеччини він мав добру платню. Су­дячи з висновків, які містяться в судовому рішенні від ЗО квітня 1976 р. (див. пункт 11 вище), він також мав чималий прибуток від торгівлі наркотиками. Крім того, невдовзі після повернення до Туреччини заявник розпочав комерційну діяльність.

33. На думку Суду, питання про спроможність пана Пакеллі оплачувати послу­ги захисника не відігравало ніякої ролі у прийнятті рішення: відмова задовольни­ти прохання призначити пана Раушенбуша захисником заявника ґрунтувалася лише на тому факті, що голова 1-ї кримінальної палати федерального суду не вва­жав цю справу такою, що потребує, згідно з німецьким законодавством, правової допомоги адвоката захисту (див. п. 16 вище). Тому не можна стверджувати, шо Уряд втратив своє право оспорювати перед органами Конвенції, у контексті п. З (с) ст. 6, доводи заявника про його незаможність.

34. Однак, потрібно визнати, і це зробив представник Комісії, що сьогодні
практично неможливо довести, що в 1977 р. пан Пакеллі не мав коштів для опла­
ти послуг адвоката. Втім збереглися деякі докази, які свідчать, що фінансове ста­
новище пана Пакеллі тоді справді було скрутним. Отже, немає підстав для припу­
щення, що пан Раушенбуш не зміг би отримати згаданої довідки. З цього приво­
ду потрібно взяти до уваги і те, що перед поверненням до Туреччини 1976 р. його
клієнт два роки перебував під вартою у Федеративній Республіці Німеччини (див.
пункти 15 і 19 вище). До того ж у 1979 р. пан Пакеллі надав Комісії звіт про свої
доходи і довідки від турецьких компетентних органів, складений на підставі
декларації про майно і доходи, яку він подавав попереднього року для оподатку­
вання. Ці документи свідчили про те, що заявник, бувши дрібним підприємцем,
мав доволі скромні достатки. На підставі цих даних, які до того ж не оспорювали­
ся Урядом, Комісія вирішила надати йому безоплатну правову допомогу (див.
пункт 27 вище).

Зрозуміло, що цих даних недостатньо для того, щоб спростувати всі підстави, для сумніву в неспроможності заявника оплачувати адвокатські послуги у згада­ний період. Втім, зважаючи на його пропозицію довести федеральному суду, що він справді не мав таких коштів, а також на відсутність конкретних фактів, які б свідчили про протилежне, Суд вирішив, що було виконано першу з двох умов, пе­редбачених у п. З (с) ст. 6.

В. Інтереси правосуддя

35. Заявник вважає, що інтереси правосуддя вимагали офіційного призначен­
ня пана Раушенбуша адвокатом заявника на час слухання його справи федераль­
ним судом 29 листопада 1977 р.

Уряд не погодився з такою позицією і висунув контраргументи. А саме: пан Пакеллі мав адвоката захисту протягом письмового етапу провадження. Щодо предмета слухань, то він обмежувався апеляцією заявника з правових питань, оскільки оспорювалося рішення суду від ЗО квітня 1976 р. лише на підставі вияв­лених заявником процесуальних помилок. Питання, запропоновані до розгляду, не були складними, і висновки щодо них не могли спричинити серйозних нега­тивних наслідків, оскільки не передбачали переоцінки рішення суду, яке оскар­жується, у сенсі його суворості. До того ж пан Пакеллі міг представляти свок: справу сам. Нарешті Комісія неправильно зрозуміла роль федерального держав­ного обвинувача. В його компетенцію входила незалежна і безстороння оцінка

Додатки

підстав для апеляції з правових питань і, зокрема, забезпечення однакового застосування закону й додержання норм прецедентної практики. Отже, його роль дуже подібна до ролі генерального прокурора у касаційному судовому провад­женні у справі Делкорта (Бельгія).

36. По-перше, Суд, як і Комісія, зазначає, що ця справа була однією з небага­тьох, у якій федеральний суд проводив слухання: таке трапляється лише у десяти відсотках апеляцій з правових питань у кримінальних справах (див. п. 23 вище). У цьому конкретному випадку федеральний суд фактично був зобов'язаний ор­ганізувати усне провадження, оскільки апеляція виявилася прийнятною, а дер­жавний обвинувач не вимагав відхилити її як явно необгрунтовану (ст. 349 Кримінально-процесуального кодексу; див. п. 23 вище). З цього випливає, що слухання мало велике значення для рішення, яке мав ухвалити суд. Умовою спра­ведливого судового розгляду є додержання норми, яка вимагає проведення усно­го судового провадження за участю обох сторін.

37. Оскільки заявник обмежився твердженням про наявність процесуальних помилок (п. 2 ст. 344 та п. 1 ст. 352 Кримінально-процесуального кодексу), феде­ральний суд мав ухвалити постанову саме на підставах, які він докладно виклав у своєму меморандумі (див. п. 13 вище). Однак, якби адвокат пана Пакеллі був присутній у суді, останній мав би можливість дати пояснення щодо своїх скарг, надати, у разі необхідності, відповідну додаткову інформацію та аргументи у письмовій формі. Наприклад, він мав би змогу прокоментувати заяву судді, який виступав як доповідач (ст. 351 Кримінально-процесуального кодексу; див. п. 25 вище). Така можливість участі заявника в судовому провадженні була б дуже важливим чинником, адже апеляція являла собою об'ємний документ, який тор­кався дев'ятнадцяти різних питань.

Крім того, як слушно зауважила Комісія, одна із скарг була пов'язана із засто­суванням ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу в її новій редакції. Треба визнати, що 3-я кримінальна палата федерального суду 1976 р. вже ухвалила рішення, в якому йшлося про те, що апеляція з правових питань обґрунтована на підставі цієї статті, могла б мати успіх лише в разі, якщо використання спільного адвоката суперечило інтересам захисту обвинувачених (див. п. 26 вище). Пан Ра-ушенбуш не оспорював такого тлумачення. Він намагався довести, що в даній справі наявний конфлікт інтересів. До того ж було очевидно, що рішення, яке мав ухвалити федеральний суд, стане певним внеском у судову прецедентну практи­ку. За свідченням Уряду, прецедентна практика з цього питання залишалася незмінною з часу ухвалення рішення від 29 листопада 1977 р. про відхилення апе­ляції заявника. Уряд визнав, що усні дебати навколо тлумачення ст. 146 мали б для такої практики певне значення.

38. За цих обставин зрозуміло, що особиста присутність апелянта не компен­сувала б відсутності його адвоката: без послуг правника-практика пан Пакеллі був би не в змозі позитивно вплинути на вирішення правових питань, зокрема щодо застосування ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу. Суд погод­жується з Комісією у цьому питанні.

39. Нарешті, Суд наголошує на тій важливій обставині, що розгляд апеляції у цій справі протягом усього слухання проводився без участі обох сторін. Навіть під час письмового провадження державний обвинувач при Хейлброннському регіональному суді у своїй відповіді на апеляцію, подану паном Пакеллі, якого тоді представляв пан Раушенбуш, не подав жодних зауважень стосовно підстав для апеляції (див. пункт 14). Що ж до федерального обвинувача і незалежно від його конкретної ролі в апеляційному провадженні німецьке законодавство надає

Поиск по сайту: