Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката. неузгодженостей державного характеру, може бути виправданим за виняткових обставин (див

неузгодженостей державного характеру, може бути виправданим за виняткових обставин (див. рішення у вищезазначеній справі «Імобільяре Саффі проти Італії», п. 69). Таким чином, питання, які мають бути розглянуті, полягають в тому, чи може бути затримка визнана розумною за обставин цієї справи.

37. У цьому контексті Суд зауважує, що виконавче провадження у справі заяв­ника було зупинено постановою Генеральної прокуратури від 20 лютого 2001 р. 15 травня 2001 р. прокуратура звернулася з клопотанням про перегляд рішення в порядку нагляду з метою уточнення джерела виплати суми, присудженої заявни­ку. Однак аргументи для такого уточнення не можуть бути визнані розумними. Суд вважає, що оскільки держава була боржником у справі заявника, то неспро­можністю визначитись та виконати рішення на користь заявника протягом більш ніж двох років держава поклала на заявника надмірний тягар і таким чином пору­шила свої зобов'язання відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого прото­колу.

38. Відповідно у цій справі було порушення вищевказаних положень.

II. ІНШІ СКАРГИ
Прийнятність

39. Заявник подав ряд скарг щодо кримінальної справи, порушеної проти ньо­
го, а також щодо ряду цивільних справ та інших подій. Зокрема, заявник скар­
жився, що протягом розслідування його було піддано катуванню, а також, що
умови його тримання під вартою прирівнювалися до нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження. Він також скаржився, що його скарги на ці по­
рушення не були розглянуті з достатньою ретельністю. Заявник скаржився, шо
його досудове тримання під вартою було незаконним, а також, що членам його
сім'ї не дозволялися зустрічі з ним. Заявник скаржився, що протягом тримання
під вартою його було піддано дискримінації з боку слідчих за ознакою його
віросповідання та національного походження. У цьому контексті заявник поси­
лався на статті 3, 5, 8, 13 та 14 Конвенції.

40. Далі заявник скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції на те, що кримінальна справа, порушена проти нього, була незаконною. Він також скаржився за п. 2 Протоколу № 4 на те, що підписка про невиїзд порушувала його право на свобо­ду пересування.

41. Заявник скаржився на порушення його права на життя, права на свободу думки та свободу вираження поглядів, оскільки після публікації декількох статей про заявника та після подачі скарги до Європейського суду з прав людини, за сло­вами заявника, його залякували та переслідували співробітники Служби безпеки України та органів міліції. У цьому контексті заявник посилався на положення статей 2, 9 та 10 Конвенції.

42. Заявник також скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо несправедливості та результату судових розглядів його цивільних справ.

43. Заявник скаржився, що слідчий не задовольнив його клопотання про надання дозволу представляти пана К., що становило порушення ст. 6 Конвенції.

44. Однак, з огляду на матеріали справи, якими володіє Суд, та в тій мірі, в якій оскаржувані питання підпадають під його компетенцію, Суд не вбачає у скаргах жодного порушення прав та свобод, що гарантуються Конвенцією та протоколами до неї.

45. Таким чином, ця частина скарги має бути визнана неприйнятною як оче­видно необгрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

46. Стаття 41 Конвенції передбачає:

Додатки

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише част­кове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справед­ливу сатисфакцію».

А. Шкода

47. Заявник просив 1 103 150 євро як відшкодування моральної та матеріаль­ної шкоди, спричиненої стверджуваними порушеннями статей 3, 5 та 13 Кон­венції та порушенням статті 1 Першого протоколу

48. Уряд зауважив, що питання, яке розглядалось Судом, полягало у тривало­му виконанні судового рішення на користь заявника, в той час як заявник про­сить відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями Служби безпеки та прокуратури. Уряд далі наполягав, що вимоги заявника безпідставні та мають бути відхилені.

49. Суд погоджується, що між встановленим порушенням та відшкодуванням матеріальної шкоди, що вимагається заявником, відсутній причинний зв'язок. Таким чином, він відхиляє ці скарги заявника. Суд вважає, що констатація пору­шення становить достатню сатисфакцію нематеріальної шкоди.

Б. Витрати

50. Заявник також вимагав відшкодування судових витрат, понесених у національних судах та під час провадження у Суді, у розмірі 36 885,70 євро.

51. Уряд не надав своїх коментарів з цього приводу.

52. Відповідно до прецедентно!" практики Суду заявник має право на відшко­дування судових витрат тільки в тій частині, в якій вони були фактично понесені та необхідні, а також в розумних межах. У цій справі Суд зауважує, що всі квитанції за оплату правової допомоги, перекладу та друкарських послуг, надані заявником, датуються 1997 р. Крім того, заявник не довів, у якій мірі ці витрати стосуються цього провадження. Відповідно Суд вважає за доцільне відхилити ви­моги заявника щодо судових витрат.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скаргу щодо надмірної затримки у виконанні рішення суду на користь заявника прийнятною, а іншу частину заяви неприйнятною;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Вирішує, що констатація порушення становить достатню сатисфакцію не­матеріальної шкоди, зазнаної заявником;

5. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Поиск по сайту: