Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката. 96. Уряд погодився (і на національному, і на конвенційному рівнях), що у провадженнях були недоліки

96. Уряд погодився (і на національному, і на конвенційному рівнях), що у провадженнях були недоліки. Дійсно, постанова суду, за якою скасовувалося по­переднє рішення, зазначала таке: «Суддя, який виносив заявниці вирок, не ознайомився з обставинами справи і не встановив її винність в адміністративно­му злочині». Це підтверджує слова заявниці, що сталося упереджене проваджен­ня як таке та що навіть основними ознаками суду знехтували до такої міри, що вона не мала шансу дізнатися про мету своєї короткої зустрічі з суддею П.

97. З цього випливає, що відбулося порушення § 1 ст. 6 Конвенції.

IV. НЕМОЖЛИВІСТЬ АПЕЛЯЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ ЗАСУДЖЕННЯ ЗА АДМІНІСТРАТИВНЕ ПОРУШЕННЯ

98. Заявниця нарікала, що за національним законодавством рішення, за яким
виносилося адміністративне покарання, не могло бути оскаржене. Вона ствер­
джувала, що з цього погляду вона не мала ефективного національного засобу за­
хисту. Вона посилалася на ст. 13 Конвенції.

Ця скарга була проголошена прийнятною також за § 4 ст. 5.

99. Уряд підтвердив, що за національним правом це рішення не можна оскаржити.

100. По-перше, Суд посилається на свій вищевикладений висновок, що рішення стосовно адміністративного арешту заявниці було прийняте «судом, пе­редбаченим законом», у процедурі, що підпадає під розгляд за ст. 6 Конвенції (див. §§ 90 та 95 вище).

101. Суд нагадує, що право оскарження помилкового судового рішення не є визнаним як загальна гарантія (див. рішення у справі «Dekourt v. Belgium» від 17.01.70, серія А, № 11, стор. 14, § 25). Це право гарантоване в кримінальних спра­вах у ст. 2 Протоколу № 7 Конвенції за винятком незначних злочинів. Проте за­явниця не покладалася на цю статтю і не подала жодного аргументу щодо того, чи було її звинувачення просто «незначним порушенням». Суд не вважає за не­обхідне розглядати це питання за власною ініціативою.

102. Суд зазначає, що § 1 ст. 6 Конвенції є lex specialis стосовно ст. 13 Конвенції, інакше кажучи, вимоги ст. 13 Конвенції поглинаються і є менш жорсткими, ніж умови ст. 6 Конвенції (див. серед іншого рішення у справі «Kamasmski v. Austria» від 19.12.89, серія А, № 168, стор. 45-46, § ПО). Як правило, ст. 13 Конвенції не за­стосовується тоді, коли стверджуване порушення Конвенції відбулося в контексті судових процедур (див. рішення у страві «Pizzetti v. Italy» від 26.02.93, серія А № 9257-С, стор. 40-41, § 41). Єдиним винятком із цього були скарги за ст. 13 Кон­венції стосовно порушення вимоги розумності терміну (див. рішення у справі «Kudla v. Poland» [GC], № 30210/96, §§ 146-149, ECHR 2000-XI). Оскільки це до справи не стосується, окремо порушення ст. 13 Конвенції розглядатися не буде.

103. Оскільки йдеться про § 4 ст. 5 Конвенції, Суд зазначає, що ці гарантії є в принципі зайвими — з огляду на тримання під вартою за § 1 (с) ст. 5 Конвенції, оскільки судовий контроль за позбавленням волі вже був поєднаний у початково­му засудженні та винесенні вироку (див. рішення у справі «De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium», від 18.06.71 (суть), серія А, № 12, стор. 40, § 76). Повертаючись до фактів поточної справи, п'ять днів тримання заявниці ґрунтувалися лише на її засудженні суддею. Таким чином, § 4 ст. 5 Конвенції не вимагає, щоб окрема судова інстанція переглядала це рішення.

104. Беручи до уваги вищесказане, Суд робить висновок, що ця скарга не по­рушує окремого питання за ст. 13 чи § 4 ст. 5 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

105. Стаття 41 Конвенції передбачає: <...>.
А. Шкода

Поиск по сайту: