Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката. рального суду підтвердив своє рішення від 25 жовтня про відмову розглянута заяву

рального суду підтвердив своє рішення від 25 жовтня про відмову розглянута заяву. Він зазначив, що згадане судове рішення від 19 жовтня 1977 р. стосується справи, яку не можна порівнювати зі справою заявника.

17. Судове слухання відбулося 29 листопада 1977 р. за відсутності заявника і
пана Раушенбуша. Із протоколу видно, що федеральний суд заслухав суддю, який
виступав як доповідач, і доводи посадової особи з управління федерального дер­
жавного обвинувача на користь відхилення апеляції. Після обговорення, яке
відбулося за зачиненими дверима, суд того самого дня виніс рішення відхилити
апеляцію.

У судовому рішенні, з одного боку, йшлося про те, що апеляція є прийнятною, оскільки ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу не забороняла панові Рау-шенбушу представляти пана Пакеллі перед федеральним судом, з другого — шо вимоги цієї статті не було виконано в суді першої інстанції, оскільки пан Вінгер-тер уже захищав співучасника заявника у попередньому провадженні. Однак, федеральний суд, посилаючись на рішення своєї 3-ї кримінальної палати (див. пункт 26 нижче), додав, що апеляція з правових питань, яка ґрунтувалася на ви­могах цієї статті, могла бути прийнятною тільки у випадку, якби представництво кількох обвинувачених одним і тим самим адвокатом виявилося несумісним з обов'язками захисника в конкретних обставинах цієї справи. А в даному разі не було встановлено наявності конфлікту інтересів.

Федеральний суд відхилив решту скарг: деякі, після докладного розгляду; визнано безпідставними, інші — розглянуто поверхово і визнано недостатньо обґрунтованими.

Судове рішення, обсягом десять сторінок, вручено панові Раушенбушу 21 грудня 1977 р.

18. У січні 1978 р. пан Вінгертер подав апеляцію до федерального Консти­
туційного суду. Він стверджував, що було допущено порушення статей 1, 2, З, 6J
20 та п. 1 ст. 103 Основного Закону, і знову посилався на факти, які його колега:
пан Раушенбуш виклав федеральному суду 7 листопада 1977 р. (див. п. 16 више».
Пан Вінгертер наголошував, що саме завдяки адвокатові захисту пан Пакеллі мав
змогу скористатися своїм правом бути почутим: адже пан Пакеллі проживав в
Туреччині, не мав достатніх коштів і достатнього рівня володіння німецькою мо-
вою. Крім того, правові питання, які потребували розгляду, були надзвичайно
складні, про що можна було судити з обсягу меморандуму, який містив перелік
підстав для апеляції (див. п. 13 вище), та з рішення федерального суду про прове­
дення слухання. Отже, панові Пакеллі потрібно було надати можливість вислови­
ти свою думку щодо аргументів федерального державного обвинувача. Пал
Вінгертер підкреслював, що наслідки несприятливого для пана Пакеллі судового
рішення самі по собі могли б стати підставою для офіційного призначення адво­
ката захисту. Адже відхилення апеляції означало для заявника втрату можливості
працювати в Німеччині, що спричинилося б до розриву шлюбу і руйнування
сім'ї.

Пан Вінгертер, наполягаючи на наданні заявникові правової допомоги, вияв-J ляв готовність на першу ж вимогу Конституційного суду подати необхідні довідки І щодо фінансової неспроможності клієнта.

10 травня 1978 р. Конституційний суд у складі трьох суддів постановив не про­водити слухання апеляції за відсутністю достатніх підстав для цього. На думку суддів Конституційного суду, рішення голови 1-ї кримінальної палати федераль-ного суду цілком обґрунтоване. Більше того, справа, якщо розглядати її в

Додатки

контексті згаданого рішення від 19 жовтня 1977 р., не належить до категорії «серйозних» (див. п. 16 вище і 22 нижче). Нарешті, пан Пакеллі міг би залишити­ся у Федеративній Республіці Німеччини і бути присутнім на слуханні у феде­ральному суді, отримавши, в разі потреби, допомогу перекладача.

19. Після арешту 7 травня 1974 р. пана Пакеллі тримали під вартою до 10 серп­
ня 1976 p.: частково — на умовах запобіжного затримання, частково — в рахунок
відбування строку ув'язнення, до якого його було засуджено.

II. Відповідне законодавство 1. Офіційно призначені адвокати

20. Якщо обвинувачений не обрав собі адвоката, то захисника має призначи­
ти суд першої інстанції у випадках (їх перелічено в п. 1 ст. 140 Кримінально-про­
цесуального кодексу), коли:

—судовий розгляд у першій інстанції відбувається в апеляційному або регіо­нальному суді;

—особа обвинувачується в злочині, який переслідується за обвинувальним актом;

—у результаті судового провадження може бути прийняте рішення про забо­рону обвинуваченому займатися професійною діяльністю;

—обвинувачений є глухим або німим;

—обвинувачений є інтернованим — за наказом або із санкції суду — упродовж щонайменше трьох місяців, і його не було звільнено щонайменше за два тижні до початку судового розгляду;

—постало питання про необхідність тримати обвинуваченого під вартою для перевірки його психічного стану;

—у суді має розглядатися питання про запобіжне ув'язнення;

—вже було прийнято ухвалу, якою попередньому адвокатові захисту заборо­няється брати участь у судовому провадженні.

Адвоката захисту може бути призначено і в інших випадках — з ініціативи суду або на прохання обвинуваченого, — якщо в цьому є необхідність з огляду на серйозність діяння, що розглядається, фактичну чи юридичну складність справи, або якщо обвинувачений не має змоги захищати себе особисто (п. 2 ст. 140).

21. Суд першої інстанції може офіційно призначити адвоката не лише на період судового провадження, а й на час письмового провадження щодо будь-якої апеляції з правових питань. У разі необхідності суд першої інстанції має спеціально призначити адвоката на такий період.

22. Обвинувачений, якого тримають під вартою, не має гарантованого права бути присутнім на слуханні апеляції з правових питань — чи то в апеляційному, чи то у федеральному суді (статті 121 та 135 судового кодексу), але може бути представлений адвокатом (п. 2 ст. 350). Якщо обвинувачений, якому відмовлено в присутності на судовому слуханні, не обрав для себе адвоката, на його прохан­ня голова відповідного суду має призначити йому захисника (п. З ст. 350).

Обвинувачений, який перебуває на свободі, на слуханні згаданої апеляції мо­же захищати себе особисто або скористатися послугами адвоката (п. 2 ст. 350). У цьому разі, згідно з прецедентною практикою федерального суду, для захисту обвинуваченого адвоката може бути призначено тільки на підставі п. 2 ст. 140 (див. п. 20 вище), через те, що п. 1 ст. 140 не застосовується до слухань апеляцій з правових питань (том 19, с 258-263).

Крім того, федеральний Конституційний суд постановив, що адвоката за ра­хунок держави захисту суд може призначити з власної ініціативи лише у серйоз­них справах і в разі, якщо обвинувачений неспроможний оплатити послуги захисника, якого він сам обрав (том 46, с 202-213).

Поиск по сайту: