Стаття 18. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї

1. Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояс­нення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.

2. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи об­винувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.

3. Жодна особа не може бути примушена давати пояснения, по­казання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.

І. Свобода особи від самовикриття та викриття близьких родичів і членів і їм’ї засада кримінального провадження, яка грунтується на конституційній нормі (ч. І ст. 63 Конституції України): «Особа не несе відповідальності за від­мову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом». Своєю чергою, наведена норма-засада кореспондує ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, икл встановлює: «Кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії:... не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним». Ця засада у кримінальній процесуальній доктрині та судовій практиці іменується привілеєм проти самовикриття та викриття близьких родичів та членів сімї у вчиненні кримінального правопорушення. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ця засада як привілей проти самообвинува­ченні і а обвинувачення близьких родичів та членів сім’ї спеціально не сформоване у вигляді окремої норми. Проте прецедентна практика Європейського суду з прав людини, грунтуючись на основі поняття справедливої процедури, про яку йдеться у ст. 6 Конвенції, визнає «право кожного, кому пред’явлено кримінальне звинувачення,... зберігати мовчання та не давати показань у підтвердження своєї винуватості» («Функе проти Франції», 1993 р.; «Саундерс проти Сполученого Королівства», 1996 р.). Поняття ж справедливої процедури охоплює захист обвинуваченого від примусу з боку влади, забороняє стороні обвинувачення використовувати докази, одержані всупереч волі обвинуваченого, за допомогою примусу чи насильства.

2. Частина 1 коментованої статті-засади забороняє примушувати особу ви­знати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або давати пояснення ми показання, які можуть стати підставою для підозри чи обвину­вачення у його вчинені (привілей проти самовикриття) за допомогою проти­законних способів і методів. Цю заборону містять й інші засади кримінального провадження, зокрема, засада законності (див. коментар до ст. 9 КГІК); засада поваги до людської гідност і (див. коментар до ст. 11 КПК) тощо. Аналогічно й ч. З цієї статті забороняє примушувати будь-яку особу давати пояснення чи по­казання, які можуть стати підставою для підозри чи обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення її близькими родичами чи членами сім’ї (при­вілей проти обвинувачення близьких родичів та членів сім’ї).

3. Щодо поняття «близьких родичів» та «членів сім’ї» див. п. І ст. З КПК та коментар до неї.

4. Реалізація коментованої статті-засади у кримінальному провадженні здійснюється за допомогою процесуального механізму, передбаченого КПК, який, зокрема, включає: а) визначення кола учасників провадження, на яких поширюється ця засада (ними є свідки, підозрювані, обвинувачені, потерпілі);

б) наділення кожного з цих учасників кримінального провадження відповід­ними процесуальними правами, реалізація яких дає їм можливість захищати, як правило, свій інтерес, зокрема, правом не давати показань та не відповідати на запитання з приводу тих обставин, які можуть стати підставою для підозри або обвинувачення їх чи близьких родичів та членів сім’ї у вчиненні криміналь­ного правопорушення (п.п. 4, 5 ч. З ст. 42; ч. 8 ст. 224 КПК); в) покладення на слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд обов’язку під час проведення допи­тів (на їх початку) ознайомити допитувану особу з її процесуальними правами та обов’язками і роз’яснити їх; г) обов’язково роз’яснити і процесуально за­фіксувати право допитуваної особи відмовитися від давання показань, а також відповідати па запитання щодо обставин, які дають підставу підозрювати цю особу або її близьких родичів чи членів сім’ї у вчиненні кримінального пра­вопорушення; ґ) у разі відмови підозрюваного давати показання, відповідати на запитання, особа, яка проводить допит, зобов’язана його зупинити відра­зу після отримання такої заяви (ч. 4 ст. 224 КПК). Нероз’яснення допитуваній особі права на свободу від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів т а членів сім’ї тягне за собою недопущення таких показань як доказу в кримінальне провадження.

5. Свобода від самообвинувачення охоплює не лише право особи ие свід­чити (не давати показань) проти себе, а й право не давати будь-яких інших відо­мостей, які можуть бути використані проти неї, зокрема, документів, речових доказів тощо. Проте прецедентна практика Євросуду не вважає порушенням привілею від самообвинувачення використання стороною обвинувачення ін­ших доказів, які можуть бути отримані від обвинуваченого всупереч його волі, в тому числі й шляхом примусу, зокрема: вилучення документів, речових дока­зів, отримання зразків для експертного дослідження (крові, інших біологічних виділень тощо) за умови, що такі дії вчинені у згоді із законом, переслідували правомірну мету та були пропорційними необхідності її досягнення.

6. Обмеження засади свободи від самовикриття та права не свідчити про­ти близьких родичів і членів сім’ї у кримінальному провадженні шляхом не­законних дій з боку особи, яка проводить досудове розслідування, становить склад злочину, передбаченого ст. 373 КК України «Примушування давати по­казання», кваліфікуючою обставиною якого є примушування із застосуванням насильства або зі знущанням над особою.

С т а т т я 19. Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідаль­ності за одне і те саме правопорушення

1. Ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримі­нальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили.

2. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо с гине відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили.

І. Коментована стаття-засада закріплює з урахуванням кримінального провадження конституційне положення (ст. 61 Конституції України) про неможливість двічі притягнути особу до юридичної відповідальності одного й іоіо ж виду за одне й те саме правопорушення. Non bis in idem («не можна карати двічі за одне й те саме») - засада загальновизнана міжнародною спіль­ноти) і закріплена в міжнародно-правових актах, чинних в Україні (п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). У Протоколі № 7 до конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вона викладена у такому формулюванні: «Жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінального процесуального права цієї держави» (ст. 4)

Аналогічне за своєю суттю формулювання містить і чинний Криміналь­ний кодекс України: «Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності і за той самий злочин більше одного разу» (ч. З ст. 2 КК).

2. Частина 1 коментованої статті забороняє повторне притягнення до кримінальної відповідальності особи як тоді, коли вона вже раніше (вперше) притягались до кримінальної відповідальності за цей злочин, але вироком суду була виправдана, так і тоді, коли вона була за цей самий злочин засуджена і покарана вироком суду, що набрав законної сили.

3. Заборона двічі (повторно) притягувати особу до кримінальної відповідальності за одне й те саме кримінальне правопорушення охоплює не лише випадки, коли обвиневачений був виправданий чи засуджений вироком суду за це саме правопорушення, а й коли щодо нього з цього самого приводу була винесена ухвала суду, яка вступила в законну силу, про закриття кримінальної справи та звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, зокрема: 1) при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення і відсутності згоди потерпілого підтримувати обвинувачення (ст. 340 КГІК); 2) при звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадках, встановлених за­коном України про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).

4. Положенням ч. 1 коментованої статті охоплюється також випадок, коли особа притягалась до кримінальної відповідальності за цей самий злочин, і її було виправдано, засуджено або звільнено від такої відповідальності вироком суду іншої держави.

5. Частина 2 коментованої статті зобов’язує органи, які ведуть криміналь­не провадження, негайно його закрити у випадку встановлення факту наявності вироку суду щодо обвинуваченого за тим самим обвинуваченням, а також ухва­ли суду про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття провадження (п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК).

6. Гарантуючи захист прав виправданих, засуджених та звільнених від кримінальної відповідальності від повторного притягнення їх до такої відпо­відальності, коментована засада не є абсолютною перепоною для повторного розгляду питання про кримінальну відповідальність особи за одне й теж саме кримінальне правопорушення. Такі випадки передбачені ч. 2 ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі «не перешкоджає перегляду судового рішення згідно з законом і кримінальним про­цесуальним правом відповідної держави за новими або нововиявленими обста­винами чи внаслідок грубої помилки в попередньому судовому розгляді, які мо­гли вплинути на результати процесу». Вони передбачені і КПК, зокрема: 1) коли виявилися підстави для перегляду судових рішень (вироків, ухвал), що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (див. коментар до ст. 459 КПК);

2) коли скасований вирок суду, ухвалений на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; між прокурором та під­озрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (ст. 468 КПК), яка не виконується засудженим (ст. 476 КПК).

7. Засада non bis in idem забороняє двічі (повторно) притягати особу за одне й теж саме кримінальне правопорушення до кримінальної відповідальності, тоб­то відповідальності одного й того ж виду. Проте вона не звільняє особу від ін­ших видів юридичної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення та його наслідки, зокрема, від цивільної відповідальності за завдану ним шкоду (майнову і моральну). Така шкода, як правило, відшкодовується у кримінальному провадженні за допомогою цивільного позову (див. коментар до ст. 127 КПК).

Поиск по сайту: