Як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження

2. Якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів або декількох кримінальних проступків, суд вирішує питання, зазначені у пунктах 1-8 частинй першої цієї статті, окремо за кожним кримінальним правопорушенням.

3. Якщо обвинувачуються декілька осіб, суд вирішує питання, зазна­чені в цій статті, окремо щодо кожного з обвинувачених.

4. Примусовий захід медичного характеру, передбачений пунктом 9 частини першої цієї статті, може бути застосовано до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, лише за наяв­ності акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи.

5. Примусове лікування, передбачене пунктом 10 частини першої цієї статті, може бути застосоване лише за наявності відповідного висновку лі­кувальної установи.

6. Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про кримі­нальну відповідальність, яка підлягатиме застосуванню до суспільно не­безпечних діянь, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його ухвалах, у випадках, передбачених частиною другою статті 455 і частиною другою статті 456 цього Кодексу.

1. Вирок - це судове рішення, у якому суд вирішує питання щодо досто­вірності обвинувачення, висунутого до конкретної особи, по суті. Вирішен­ня цього питання пов'язане зі з'ясуванням великого кола питань, які є його невід'ємною складовою частиною. Тільки після їх з'ясування суд може ухва­лити обгрунтоване судове рішення про визнання особи винною у вчиненні зло­чину та про її покарання чи виправдання.

2. Головна суть вироку полягає в тому, що тільки в результаті судового розгляду і лише за вироком суду особа може бути визнана винною у вчиненні злочину.

3. Ухвалення судом вироку іменем України є свідченням того, що саме держава Україна в особі суду надає правову оцінку особі та вчиненому нею ді­янню, і після набрання вироком законної сили ці оцінки стають обов'язковими для всіх без винятку органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, підприємств, організацій, установ, посадових осіб, окремих громадян та їх об'єднань та підлягають виконанню на всій території України. У разі неви­конання службою особою судового рішення законом передбачено кримінальну відповідальність (ст. 382 КК України).

4. Вирок суду повинен бути ухвалений судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими з точки зору належності, допустимос­ті і достовірності, а сукупність доказів повинна бути достатньою та взаємозв'язаною для прийняття законного, обгрунтованого і вмотивованого судового рішення.

5. Законним є вирок, який ухвалений компетентним судЬм згідно з норма­ми матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального проваджен­ня, передбачених кримінальним процесуальним законом/ Істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило чи могло пере­шкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судові рішення, є підставою для скасування вироку (див. ст. 412 КПК). Вирок є незаконним з позиції мате­ріального закону і підлягає скасуванню у випадках неправильного його засто­сування (див. ст. 413 КПК).

6. Свідченням обґрунтованості вироку є ухвалення судом рішення на під­ставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, безпосеред­ньо дослідженими під час судового розгляду і відповідним чином оціненими. Вирок підлягає скасуванню чи зміні, коли встановлено невідповідність висно­вків суду фактичним обставинам кримінального провадження, які вплинули чи могли вплинути на вирішення питання про винуватість або невинуватість об­винуваченого.

7. Вмотивованим є вирок, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення з усіх питань, що вирішуються судом при ухвален­ні вироку. Вмотивований вирок забезпечує його переконливість і є свідченням справедливості ухваленого вироку.

8. Наведений у коментованій статті перелік питань, що вирішуються су­дом при ухваленні вироку, не є вичерпним. Суд зобов'язаний вирішити всі пи­тання, наведені в ст. 368 КПК, але одночасно повинен і має право вирішити й інші питання, потреба у вирішенні яких виникає під час судового провадження. Виписані в ч. 1 ст. 368 КПК чотирнадцять питань є програмою дій суду при під­готовці вироку, а тому обговорюватись судом вони мають у тій послідовності, в якій вони викладені у коментованій статті. Знаходження судом відповідностей у кожному питанні переліку дає можливість логічно викласти всі обставини розглянутого кримінального правопорушення, базуючи це на доказах, які роз­глянуті і встановлені під час судового розгляду.

9. Даючи відповідь на перші два запитання, суд повинен виходити з того, що злочин - це конкретне суспільно небезпечне діяння людини. Воно може проявлятися у формі дії або бездіяльності. У разі встановлення, що не було діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, або діяння не містять складу кримінального правопорушення, передбаченого Кримінальним кодексом, суд зобов'язаний ухвалити виправдувальний вирок (ч. 6 ст. 284 КПК). Якщо ж на два запитання суд одержує стверджувальну відповідь, треба здійснити кримі­нально-правову кваліфікацію діяння обвинуваченого і визначити характер його вини.

10. При вирішенні питання про вину обвинуваченого не можна виходити з припущень, повинні бути належні докази, які підвереджують існування чи від­сутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному проваджен­ні, коли усунені всі суперечності, що мали місце, і відсутні будь-які сумніви у тому, що вина обвинуваченого доведена.

11. Розглядаючи питання про покарання обвинуваченого, суд зобов'язаний з'ясувати, чи не закінчився строк давності притягнення його до кримінальної відповідальності, чи¹ немає акту амністії, який усуває покарання за вчинене кримінальне правопорушення, чи є підстави призначити покарання більш м'яке, ніж передбачене законом, або навіть звільнити від нього, чи призначити най­більш суворе покарання в передбачених відповідними статтями Особливої час­тини КК межах. У будь-якому разі суд повинен виходити з того, що покарання не є формою відплати особі з боку держави за вчинений злочин, а є комплексом відповідних обмежень його прав і свобод, який буде відчутним і водночас до­статнім для досягнення мети покарання - кари за вчинене і виправлення засу­дженої особи (ч. 2 ст. 50 КК).

12. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умис­ним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання ча сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цьо­го виду покарання в Загальній частині КК. У випадку, коли хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі (ст. 70 КК).

13. Призначаючи міру покарання, суд повинен одночасно вирішити питан­ня про те, чи підлягає воно відбуванню обвинуваченим. Підстави звільнення обвинуваченого від покарання та його відбування повинні бути враховані судом мри ухваленні вироку. Питання звільнення від покарання та його відбування регулюються в розділі XII Загальної частини КК.

14. Встановлюючи наявність обставин, які пом'якшують або обтяжують покарання, суд повинен враховувати, що передбачений ст. 66 КК перелік обста­вин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним, і суд може визнати такими, що пом'якшують, й інші обставини, які не вказані в законі, наприклад, участь обвинуваченого у бойових діях по захисту Батьківщини. Це правило не поши­рюється на перелік обставин, які обтяжують покарання, перелік яких наведено в ст. 67 КК, і він є вичерпним.

15. Поряд з основним обвинуваченому може бути призначено і додаткове покарання, якщо санкція відповідної статті Особливої частини КК це перед­бачає.

16. Вирішення питання про задоволення пред'явленого цивільного позову залежить від того, який вирок винесено судом. При ухваленні обвинувального вироку суд за своїм внутрішнім переконанням, яке повинно ґрунтуватися на всебічному, повному і неупередженому дослідженні всіх обставин криміналь­ного провадження, повністю або частково задовольняє його. У випадку, коли неможливо здійснити повний і чіткий розрахунок по пред'явленому цивіль­ному позову, суд може визнати за цивільним позивачем право на задоволення позову і направити питання про визначення точного його розміру на розгляд у порядку цивільного провадження. Таке визначення долі Цивільного позову можливе за умови, якщо уточнення розміру завданої шкоди ніяким чином не впливає на кваліфікацію кримінального правопорушення, Визначення міри по­карання і вирішення інших питань при ухваленні вироку.

17. При задоволенні цивільного позову суд до набрання вироком законної сили за клопотанням прокурора або цивільного позивача може постановити ухвалу про вжиття заходів для забезпечення цивільного позову, якщо таких за­ходів не було вжито раніше. Ухвала про забезпечення цивільного позову на­правляється судом для виконання органу Державної виконавчої служби (див. ст. З Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.).

18. При ухваленні виправдувального вироку на підставі відсутності в діях обвинуваченого складу кримінального правопорушення або його непричет­ності до вчинення кримінального правопорушення, а також у випадку, якщо цивільний позивач, його представник чи законний представник не прибули в су­дове засідання, суд залишає цивільний позов без розгляду. При постановленні виправдувального вироку суд не вправі вживати заходи із забезпечення заявле­ного цивільного позову, а якщо вони були вжиті, то суд у резолютивній частині виправдувального вироку вказує про скасування таких заходів.

19 У випадку, якщо діями обвинуваченого була завдана шкода потерпі­лому чи юридичній особі, а цивільний позов у справі заявлений не був, суд з власної ініціативи не вправі вирішувати питання про її відшкодування. Особа, яка не пред'явила цивільний позов у кримінальному провадженні, а також осо­ба, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.

20. При вирішенні питання про призначення покарання обмежено осудній особі суд має повною мірою його індивідуалізувати. Призначаючи покарання такій особі, суд має врахувати не лише ступінь тяжкості вчиненого криміналь­ного правопорушення, особу обвинуваченого та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання, а й наявність (чи відсутність) факту впливу психіч­ного розладу на вчинення кримінального правопорушення, ступінь можливої обумовленості злочину таким розладом (суттєвість ролі психічного розладу як ланки в загальному ланцюгу причинного зв'язку між таким розладом і вчи­ненням кримінального правопорушення). Особа, яка в стані обмеженої осуд­ності вчинила кримінальне правопорушення, залишається його суб'єктом та підлягає кримінальній відповідальності. Мова може йти лише про зменшену винуватість і можливість пом'якшення покарання та застосування примусового заходу медичного характеру. Суд зобов'язаний урахувати факт визнання особи обмежено осудною при призначенні покарання, хоча не обов'язково наслідком такого врахування має бути пом'якшення покарання. Серед пом'якшувальних покарання обставин, перелічених у ст. 66 КК, вчинення кримінального право­порушення обмежено осудною особою не фігурує.

21. Вирішуючи питання про застосування амбулаторної психіатричної до­помоги в примусовому порядку до обвинуваченого, який вчинив кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, суд має право застосувати цей захід лише за наявності акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи з цього питання. Рекомендації експертів та спеціалістів пов'язані і встановленням типу психіатричного закладу та потреби особи в лікуванні, ви­ходячи з психічного стану обвинуваченого, без врахування характеру вчинено­го кримінального правопорушення, що не належить до їх компетенції (див. п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 19 березня 1982 р. № 2 «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру»). І Іри призначенні примусового лікування обвинуваченому, який вчинив кримі­нальне правопорушення у стані обмеженої осудності, суд повинен ураховувати, що йдеться про тих психічних хворих, які не позбавлені здатності до адекват­ного сприйняття і оцінки ситуації, розуміння і значення застосованого до них покарання.

22. Призначення обвинуваченому, який вчинив кримінальне правопору­шення, поряд з покаранням примусового лікування обумовлене не зв'язком злочину з хворобою винної у його вчиненні особи, а характером наявної у об­винуваченого такої хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. У всіх випадках вирішення цього питання суд зобов'язаний з'ясувати наявність відповідного висновку лікувальної установи про те, що обвинувачений хворіє па захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Такими хворобами є група інфекційних хвороб, які характеризуються високою зараз­ливістю та летальністю: чума, холера, жовта гарячка, натуральна віспа, епіде­мічний висипний тиф тощо. Перелік особливо небезпечних інфекцій та парази­тарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб затверджений наказом МОЗ України № 133 від 19 липня 1995 р. До них не належать психічні хвороби.

23. При постановленні обвинувального вироку щодо неповнолітнього, у разі звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням чи застосуванням до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, суд по­винен звернути увагу на наявність підстав для призначення неповнолітньому громадського вихователя. Суд має зважено підходити до вирішення питання про призначення покарання неповнолітнім, які вчинили кримінальне правопо­рушення внаслідок втягнення їх у злочинну діяльність дорослими, маючи на увазі, що таке вчинення кримінального правопорушення у зв'язку з зазначеною обставиною, як правило, свідчить про меншу суспільну небезпечність цих не­повнолітніх у порівнянні з тими, які вчинили такі ж кримінальні правопору­шення без впливу дорослих.

24. У разі накладення арешту на майно обвинуваченого суд повинен вирі­шити його долю виходячи з того, чи заявлений цивільний позов, чи передбачає санкція статті КК, за якою обвинувачується особа, конфіскацію майна як до­даткове покарання, чи є підстави для закриття кримінального провадження або ухвалення виправдувального вироку. Суд може прийняти рішення про повну чи часткову конфіскацію майна, на яке накладено арешт, для звернення його на відшкодування сум, стягнутих вироком із засудженого у зв'язку з задоволенням заявленого цивільного позову, покладенням на обвинуваченого процесуальних витрат, або як різновид додаткового покарання. Вирішуючи питання про засто­сування конфіскації майна як додаткового покарання, суд не повинен допускати формального підходу до цього питання і зобов'язаний ураховувати в кожному конкретному випадку суспільну небезпечність кримінального правопорушен­ня, ступінь вини обвинуваченого і дані про його особу.

25. Питання про речові докази суд повинен вирішувати виходячи з того, що речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддями вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі йога сліди або містять інші відомості про факти чи обставини, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально проти­правних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Конкретно питання про речові докази у вироку вирішуються на під­ставі ст. 100 КПК.

Знаряддя вчинення кримінального правопорушення, що належать обви­нуваченому, підлягають конфіскації; речі, вилучені з обігу, передаються відпо­відним установам або знищуються; речі, які не мають цінності і не можуть бути в подальшому використані, знищуються або можуть бути передані заінтересо­ваним особам. Гроші, цінності та інші речі, набуті злочинним шляхом, переда­ються у дохід держави. Цінності, які не були об'єктом кримінального правопо­рушення, повертаються їх законним володільцям, а якщо таких не встановлено, то вони переходять у власність держави. Документи, що є речовими доказами, залишаються у матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання. У випадку виникнення спору чи сумніву про належність речей конкретним особам вони вправі звернутися з заявою в суд у порядку цивільного провадження.

26. Під процесуальними витратами слід розуміти всі витрати, що були здійснені у зв'язку з кримінальним провадженням. Кримінальний процесуаль­ний закон виділяє такі види процесуальних витрат: а) витрати на правову допо­могу; б) витрати, пов'язані із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; в) витрати, пов'язані із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; г) витрати, пов'язані зі зберіганням і пересиланням речей і документів (ст. 118 КПК).

Процесуальні витрати формуються відповідно до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, та підлягають відшкодуванню в дохід держави з подальшою оплатою таких витрат і стягуються з осіб, щодо яких винесений обвинувальний вирок, у тому числі зі звільненням від покарання. У випадку, коли вироком визнані винуватими кілька обвинувачених, суд диференційо­вано розподіляє процесуальні витрати між ними. При цьому суд ураховує їх вину, ступінь відповідальності і майновий стан. У разі майнової неспромож­ності обвинуваченого процесуальні витрати приймаються на рахунок держа­ви. У випадку постановлення виправдувального вироку процесуальні витрати з обвинуваченого не стягуються, а приймаються на рахунок держави. Всі інші питання, пов'язані з відшкодуванням процесуальних витрат, регулюються нор­мами глави 8 КПК.

27. Якщо обвинувачений перебуває під вартою, а суд ухвалює щодо ньо­го виправдувальний вирок, то суд повинен звільнити його з-під варти негайно після проголошення вироку. Обвинувачений звільняється з-під варти у залі су­дового засідання. Розпорядження про це дає головуючий після проголошення вироку, і воно є обов'язковим для конвою. Обвинувачений, який перебуває під партою, підлягає звільненню і у випадку постановлення судом ухвали про за­криття справи. Про звільнення обвинуваченого з-під варти робиться запис у журналі судового засідання. Якщо обвинувачений перебуває під вартою ще й з приводу іншого кримінального провадження, оскільки у тій справі щодо нього було обрано також тримання під вартою, то головуючий оголошує про скасу­вання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише у цій справі. Невиконання рішення суду у частині негайного звільнення з під варти є кримі­нальним правопорушенням, за яке передбачено відповідну кримінальну відпо­відальність згідно зі ст.ст. 371 та 382 КК.

28. У разі ухвалення обвинувального вироку, пов'язаного з відбуванням покарання в місцях позбавлені волі, щодо особи, до якої було застосовано за­побіжний захід, який не пов'язаний з позбавленням волі, суд у нарадчій кімнаті повинен вирішити питання про зміну або залишення того ж запобіжного заходу до набрання вироком законної сили стосовно обвинуваченого, якому за виро­ком призначається покарання у вигляді позбавлені волі. Суд обов'язково пови­нен вирішити всі питання, пов'язані із застосованими до проголошення вироку заходами забезпечення кримінального провадження.

29. Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про криміналь­ну відповідальність, яка підлягає застосуванню до відповідного суспільно не­безпечного діяння, суд зобов'язаний ураховувати судову практику щодо одних і тих самих норм стосовно подібних суспільно небезпечних діянь, зосереджену в ухвалах Верховного Суду України про задоволення або відмову в задоволенні заяв (ст.ст. 455 і 456 КПК) (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності).

Поиск по сайту: