Стаття 85. Належність доказів

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість, чи неможливість використання інших доказів.

Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановити факт, що має значення для кримінального провадження. Зміст фактичних даних визначається індивідуальними ознаками злочину. Тому дати хоча би приблизний порядок всіх даних про факти, що можуть обумовлювати докази, практично неможливо. Тим не менше, в кримінальному процесуальному і кримінальному законодавстві існує низка приписів, керуючись якими, органи розслідування і суд з урахуванням обставин вчинення конкретного злочину можуть вирішувати питання про належність доказів. Так, у сг. 91 КПК сформульовані обставини, не підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Це критерії, які вказують на істотні обставини, знання яких дозволяє правильно досягти мети кримінального судочинства.

Не можна судити про належність доказів, якщо не відомі обставини, що підлягають доказуванню. Вони (а також проміжні та побіжні факти) первинні щодо доказів. Останні вторинні і похідні від фактів об’єктивної дійсності.

Не менш важливим для визначення неналежності доказів є сформульовані у кримінальному законодавстві склади злочинів, що є конкретизацією окремих обставин, які підлягають доказуванню.

3. Належність доказів також визначається тим, що вони прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуван­ню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження. Іншими словами, йдеться про використання в доказуванні прямих і непрямих доказів. Прямий доказ - такий, що прямо і безпосередньо вказує на ті факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це така доказова процедура, коли знання про факти і обставини грунтуються на повідомленні осіб, які безпосередньо спостерігали цей факту дійсності. Наприклад, показання свідка про те, що він особисто бачив нанесення обвинуваченим ножем тілесних ушкоджень потерпілому. Із цього випливає, що між доказом і тезою, що доводиться, не існує проміжних ланок. Іх зв’язок має одноступеневий характер З точки зору логіки прямі докази містять фактичні дані про гі факти і обставини, що підлягають доказуванню, у них теза і аргументи співпадають. Виходячи із обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КІІК), прямим доказом слід вважати такий доказ, який прямо (одноступенево) встановлює обставини, що підлягають доказуванню, або один з його елементів, указаних у законі.

3. На відміну від прямих доказів, непрямі докази обгрунтовують обставинами, які підлягають доказуванню, не прямо, а опосередковано через проміжні факти шляхом послідовних висновків. Так, із показань свідка вважається, що він бачив на місці вбивства потерпілої двох молодиків, що збігається з часом вчинення злочину. Перший ступінь висновку свідчить про те, що дійсно біля місця події знаходилося двоє молодиків. Із цього проміжного факту слідує, що, можливо, вони причетні до випадку вчинення злочину (другий ступінь висновку). В цьому випадку показання свідка с непрямим доказом причетності до вбивства, оскільки вони використані для обґрунтування факту місця і часу перебування вказаних осіб і причетності до вбивства. Саме з такими фактами пов'язують поняття непрямих доказів. З логічної сторони вони виконують подвійну роль у структурі доказу: з одного боку, є частковою тезою доказу, з іншого - доведена теза стає аргументом доведення наступ­ної, основної тези. Завдяки своєму перехідному характеру зазначені факти виділено в окрему групу доказових фактів, що отримали назву проміжних фактів. їх треба відмежовувати від побічних фактів, які не перебувають у зв’язку з фактом вчинення злочину конкретною особою, але знаходиться на паралельній лінії зв’язку з проміжними фактами. Гак, факт близьких взаємин, хорошого слуху, зору, чуттєвої звукозаписуючої апаратури може підтверджу­вати факт проміжний, але в жодному разі не вчинення злочину. Побічні факти виконують, по суті, контрольну функцію щодо достовірності чи недостовір- ності існування проміжного факту. Іх перелік неможливо перебачити в законі, тому в ч. І ст. 85 КПК вказується «та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження».

Непрямі докази - це т римані у встановленому законом порядку і досліджені в судовому засіданні відомості про факти і обставини, що передували, супроводжува­ли або виникли внаслідок злочину і які безпосередньо не вказують на його існування чи відсутність, але через перебування в об’єктивних формах зв’язків з іншими фак­тами і обставинами встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечно­го діяння та інших обставин, що мають значення для кримінального провадження. Таким чином, можна визначати характерні ознаки непрямих доказів: а) вони одно­часно виступають як прямі і непрямі аргументи. Щодо проміжного факту (окремої тези) такі докази є прямими, щодо головного факту (основної тези) - непрямими, оскільки доводять її опосередковано, за допомогою поміжної ланки - окремої тези;

б) жоден з непрямих доказів (аргументів), взятий ізольовано, не може самостійно і достовірно підтверджувати основну тезу, а висновок про зв’язок окремого непрямо­го доказу з головним фактом завжди має ймовірний характер.

4. Встановлення належності доказів не є одноактним. Зазвичай воно пов’язується з пізнанням фактів і обставин вчинення злочину. На початко­вих етапах доказування належність доказів визначається на рівні ймовірного знання, а остаточний висновок - при прийнятті кінцевих рішень по криміналь­ному провадженню, при встановленні обставин матеріально-правового харак­теру на основі доказів. Це не усуває труднощів у вирішенні питань про належ­ність доказів. Кожний доказ індивідуальний. Ступінь складності встановлення його належності визначається багатьма факторами: особливостями злочину, що розслідується, кількістю і якістю інформації, обсягом відомих та передбачува­них фактів, їх характером та зв’язком з іншими фактами. Таким чином, належність доказів - це їх здатність своїм змістом встановлювати факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження.

Докази будуть відповідати вимогам належності, якщо їх зміст буде вказувати: 1) на обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК); 2) на інші факти і обставини, що мають значення проміж них та побічних фактів, що використовуються як аргументи, логічні посилання для обґрунтування фактів та обставин, що підлягають доказуванню.

Поиск по сайту: