Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження

1. У сі. 91 КПК викладено перелік обставин, що відносяться до предмета доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обставин об’єктивної дійсності, що мають матеріально-правове, цивільно-правове,

кримінальне процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактични­ми обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. Ця норма відповідає на питання - встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. Аналіз змісту коментованої статті вказує на те, що в ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину, що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від кримінальної відповідальності або є підставами для закриття кримінального провадження. Відтак, поняття складу злочину ширше від поняття предмета доказування. Вони співвідносяться як частина і ціле. Обставини, викладені у ст. 91 КПК, мають узагальнюючий, орієнтуючий характер для всіх видів кримінального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального пред­мет показування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас, індивідуалізація предмета доказування по конкретному провадженню здійснюється з дотриманням вимог диспозиції статті Кримінального кодексу, за якою кваліфікується діяння, що підлягає доказуванню. Обставини загального предмета доказування також конкретизуються у кримінальному провадженні щодо приват­ного обвинувачення чи неповнолітніх. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і об’єктивне дослідження дозволяють встановити пізнавальну програму в конкретному провадженні, що значно підвищує ефективність доказування і є однією з передумов досягнення завдань кримінального судочинства.

3. З поняттям предмета доказування тісно пов’язане поняття меж доказу­вання, під яким слід розуміти доказування такого обсягу, який забезпечує до­стовірне встановлення обставин. При цьому слід ураховувати кількісні і якісні характеристики доказів, аби вони підтверджували факти і обставини, вказані в ст. 91 КЛІК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може призвести до недостатньої обгрунтованості тези, що доказується, а також потягнути за со­бою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття злочинів, зайвого використання сил і засобів.

3. При доказуванні насамперед повинні бути встановлені обставини, які від­носяться до події злочину. Закон не роз’єднує це поняття. Його треба тлумачити як окреме явище, що відбулося в певному місці й часі та має передбачені кримі­нальним законом ознаки. Кожен злочин - подія, але не кожна подія - злочин. І Іри доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону наслідки діяння для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв’язку. Подія злочину розуміється як елемент об’єктивної сторони складу злочину, що відбувся у певному часі, місці та певним способом. Перелік таких ознак визначається відповідною нормою кри­мінального закону, що визнає злочином конкретне суспільно небезпечне діяння, та іншими нормами КК, наприклад, про співучасть, повторність тощо. Юридич­но значимі ознаки діяння, окреслені в кримінальному законі, слугують орієнти­ром для визначення предмета доказування по конкретному кримінальному про­вадженню. Спосіб вчинення злочину не визнається обов’язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це, в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов’язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У конкретних випадках при встановлен­ні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об’єктивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, че­рез які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

4. У п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК вимагається встановлювати винуватість обвину­ваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Винуватість - категорія кримінального процесуального права, яка означає доведеність доказами вчи­нення злочину конкретною особою. Відповідно до ст. 23 КК злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною у вчиненні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчиню­ваного діяння та йог о наслідків (у формі умислу та необережності). Відсутність. вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

5. В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і досягнення ним віку кримінальної відповідальності за цей злочин. Факт осудності обвинуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виникненні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до п. З ч. 2 ст. 242 КПК.

6. Поряд з доказуванням вини особи підлягає також доказуванню мотив і мета злочину, які хоча і мають факультативне значення для кваліфікації злочину, але обов’язково враховуються при визначенні суспільної небезпеки вчиненого, особи злочинця та при призначенні судом покарання.

Мотивами вчинення злочину є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення тощо), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого, рішучість вчинити вказане діяння за умови усвідомлювання його протиправного характеру. Мотив і мета органічно взаємопов’язані, оскільки відображаються у суб’єктивній сфері людини. Інколи без визначення мети неможливо правильно усвідомити й зрозуміти мотив злочину, також як без мотиву неможливо усвідомити мету злочину. Відсутність в обвинувальному акті, а потім - в обвинуваль­ному вироку посилання на мотив і мету вчинення злочину ускладнює юридичну кваліфікацію цього діяння й розмежування подібних складів правопорушень.

7. Предмет доказування також включає обставини, які характеризують обвинуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий підхід грунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом’якшують і обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання. До обставин, які характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання і підлягають доказуванню, належать такі: а) всі наявні у справі пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує чи обтяжує покарання, передбачена в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (див. ч. З ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК); б) у разі призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (див. ст. 69 КК), необхід­но встановлювати сукупність обставин, які б позитивно характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призна­чити) судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов’язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров’я, сімейний стан, дані про минулі судимості); в) обставини, які складають соціально-психологічну характеристику обвинуваченого. г) обставини, що впливають на забезпечення в процесі доказування реаліза­ції обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо).

На окремі обставини, які впливають на призначення особі покарання і підлягають встановленню за п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК, може бути вказано у самій нормі

Особливої частини КК. Зокрема, у ч. 2 ст. 201 КК встановлення особи, яка рані­ше була судима за цей злочин, визнається кваліфікуючою обставиною. У цьому випадку необхідно витребувати завірену у встановленому порядку копію (чи копії) вироку суду, який набув чинності і в якому встановлено вчинення особою цього злочину.

8. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 91 КІІК у кримінальних справах підлягають докачуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від цього зло­чинного діяння. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодав­стві не розкривається. Водночас, аналіз окремих норм процесуального закону (див. ст.ст. 55, 56, 61 КПК) та юридичних джерел з цього питання дозволяє розглядати фізичну, моральну і майнову шкоду.

Види шкоди достатньо досліджені в юридичній літературі. Так, фізич­на шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися об’єктивно внаслідок вчинення злочину в стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страж­дання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином ускладнено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною фор­мою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальній справі. Враховуючи роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (див. постанову Пленуму Вер­ховного Суду УРСР «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінального процесуального законодавства, якими пе­редбачені права потерпілих від злочинів» № 8 від 22 грудня 1978 p.; постанову Пленуму Верховного Суду України «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» № 11 від 7 липня 1995 p.), суб’єктом права на відшкодування шкоди у справах такого виду можуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 36 КІІК Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася емері і. потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім’ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпілими. До них належать особи, перелічені в п. 1 ч. 1 ст. З КІІК

Майнова шкода в цивільному праві поділяється на «позитивну» шкоду и майні і неотриманні доходи, тобто на відшкодування витрат кредитора іа за неотриманні доходи (упущену вигоду), котрі особа могла б отримати, коли и боржник виконав свої обов’язки, або «юридична можливість шкоди». Тому за відповідних ознак підлягає дослідженню майнова шкода, яка визначається процесуалістами як зменшення, пошкодження або знищення захищеного правим блага, що призвело до негативних майнових наслідків.

Визначення поняття моральної шкоди дасться у багатьох нормативних лі­тах. Зокрема, в п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 р. зазначається: «Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб». Серед основних обставин, що виливають на роз­мір компенсації, Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров’я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади тощо).

На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказуван­ня моральної шкоди. Зокрема, на досудовому розслідуванні про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли з’являється процесуальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкодування моральної шкоди (див. ч. 1 ст. 55, ч. 1 ст. 61 КПК). При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків - характеру й тяжкості погіршенні стану здоров’я, тривалості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації ні моральну шкоду покладене лише па судові органи, а тому знаходиться за межами доказування на досудовому слідстві.

Питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого повинно вирішуватись згідно з Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених із винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. Як передбачено цим Порядком, сума коштів, що підлягає відшкодуванню, визначається стаціонарним закладом охорони здоров’я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, з урахуванням кількості ліжко-днів, проведених ним у стаціонарі, та щоденної вартості його лікування. Строк і обґрунтованість перебування потерпілого від злочину на стаціонарному лікуванні визначається на підставі даних закладу, де він перебував на лікуванні. Документами, яким повинні бути підтверджені вказані факти, повинна бути витребувана слідством і приєднана до справи довідка-розрахунок бухгалтерії цього закладу із записом про вартість одного ліжко-дня та загальну суму фактичних витрат лікування потерпілого. Порядком передбачається також, що витрати, пов’язані з наданням медичних послуг не стаціонарними закладами охорони здоров’я (наприклад, пов’язані з наданням швидкої допомоги, амбулаторним лікуванням тощо), не відшкодовуються.

Отже, у загальному вигляді доказування характеру й розміру шкоди, завданої злочином, а також розміру витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння, вимагає встановлення таких типових обставин: І) наявності факту завдання моральної шкоди потерпілому; 2) виду і розміру майнової шкоди; 3) фізичної шкоди, а також розміру витрат на стаціонарне лікування потерпілого та причинного зв'язку цих видів шкоди із злочинними діями; 4) оцінки у грошовому виразі витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування, протезування, відновлення здоров’я потерпілого, а в разі його смерті - на поховання й виплати з підтримання ма­теріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім’ї потерпілого та його неповнолітніх дітей, а також призначених потерпілому внаслідок утрати чи зменшення працездатності грошових виплат.

9. Важливим елементом предмета доказування є доведення обставин, що с підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або по­карання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).

Поиск по сайту: