Металевий 1 банкнотний грошовий обіг

Протягом багатьох століть, з часу появи грошей аж до першої світової війни, пану­вали системи металевого грошового обігу, У період становлення капіталізму як грошовий матеріал, з якого вільно карбували монети, використовували переважно срібло, потім обидва благородні метали (срібло і золото), і тільки в XIX ст. роль загального еквівалента на світовому і національ­них ринках капіталістичних країн міцно закріпилася за золо­том. Грошову систему, що грунтується на одному благород­ному металі, називають монометалізмом. Якщо ж в основі гро­шової системи лежать два метали, які рівноправно функціону­ють, її називають біметалізмом. Природа грошей як загального еквівалента вимагає єдиного грошового металу, тому біметалічні системи не мали великого поширення і були лише своєрідним перехідним ступенем від срібного монометалізму до цілком завершеного золотого.

Монометалізм не виключає функціонування поряд з повноцін­ними золотими (або срібними) грошима розмінних монет дріб­ної вартості, які карбують з інших металів, що належать держа­ві. Вони відіграють в обігу допоміжну роль. Випуск таких монет у межах, необхідних для розміну золотих грошей, а також для здійснення дрібних покупок і платежів, не призводить до розлад­нання грошового обігу, оскільки державні монетні двори про­довжують карбувати золоті монети в необмеженій кількості на замовлення приватних осіб з їхніх зливків золота.

В умовах золотого монометалізму кількість повноцінних гро­шей, що фактично є в обігу, стихійно регулювалась потребами товарного і платіжного обороту відповідно до відкритого К.Марк­сом об'єктивного закону грошового обігу. Як тільки потреба обороту в грошах зростала, частина золотих монет із скарбів переходила у канали грошового обігу. Якщо ж, навпаки, така потреба зменшувалась, золоті гроші покидали сферу обігу і пе­ретворювались у скарб.

Розвиток кредитної системи призвів до істотної зміни харак­теру грошового обігу, появи кредитних грошей. Найпростішим ви­дом таких грошей стали боргові зобов'язання — векселі, а найдо­сконалішими — банкноти, або банківські білети. «Банкнота, — відмічав К. Маркс,— є не що інше, як вексель на банкіра, по якому пред'явник в усякий час може одержати гроші і яким бан­кір заміняє приватні векселі» ^!.

¹ Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 1, с. 412.

Банкнота — це вексель банку, і, отже, вона має значно шир­шу сферу обігу, ніж векселі окремих капіталістів. Банкноти (в своїй класичній формі) банки випускали тільки замість комер­ційних векселів приватних осіб, і тому, коли наставав строк пла­тежів по векселях, вони регулярно поверталися до банку, який їх випустив. При наявності золотого монометалізму банки зобо­в'язані були приймати випущені банкноти на першу вимогу їхніх держателів в обмін на золоті монети. Усі ці особливості банкнот забезпечували відповідність між розмірами банкнотного обігу і реальними потребами товарного і платіжного обороту в грошах. Якщо в обмін на так звані дружні векселі (тобто векселі, які ви-писують капіталісти без усяких кредитних операцій, тільки для того, щоб одержати під них гроші в банку) в обіг потрапляла якась кількість надлишкових банкнот, то вони не знецінювались як паперові гроші, бо їх можна було вільно розмінювати на зо­лоті гроші.

Спочатку випуском (емісією) банкнот займалося багато бан­ків. Потім це право було законодавчо закріплено за одним або кількома великими банками, які користувалися загальним до­вір'ям у країні (а в ряді країн —за державним банком). Банкно­ти безперешкодно були в обігу нарівні з золотими монетами на те­риторії всієї країни і навіть за її межами. Але так було тільки до першої світової війни.

Під час війни дуже зросли дефіцити державних бюджетів країн, які воювали. Для покриття великих воєнних витрат буржуазні уряди випускали банкноти під зобов'язання держави» припинивши розмін їх на золото. Кількість випущених банкнот значно перевищила потреби обороту в грошах, внаслідок чого вони, як і паперові гроші, почали швидко знецінюватися. Цей процес тривав і протягом ряду післявоєнних років. У період 1924—1928 pp. деякі буржуазні держави вжили заходів до стабілізації своїх валют, проте світова економічна криза, яка розпочалася в 1929 p., звела їх нанівець.

Під час другої світової війни і в післявоєнний період випуск паперових грошей під виглядом банкнот знову досяг величезних розмірів. На сучасному етапі банкнотного обігу в повному ро­зумінні цього слова (так само, як і золотого) немає в жодній ка­піталістичній країні. Гроші зберігають лише назву банкнот, а за своєю економічною природою є паперовими грошима, бо вони не обмінюються на золото і випускаються не стільки для кредитування товарообороту (в обмін на векселі), скільки для покриття державних витрат.

Інфляція та її соціально-економічні наслідки

Тепер у всіх капіталістичних країнах вста­новився дуже нестійкий паперовогрошовий обіг, що є відбиттям загальної нестійкості економіки сучасного капіталізму. Величезні витрати, пов'язані переважно з війнами, гонкою озброєнь, підтриманням реакційних режимів і їхніми наслідками (зростанням державних боргів тощо), спричинили майже хронічні бюджетні дефіцити, причому в таких розмірах, які вже не можна покрити, підвищуючи податки з населення. Тому буржуазні держави дедалі частіше застосовують для по­криття своїх непродуктивних витрат емісію (випуск) грошових знаків, що призводить до зниження їхньої купівельної спромож­ності.

Переповнення сфери грошового обігу надмірною масою гро­шових знаків, що спричинює їхнє знецінення, називають інфля­цією. Буржуазні політики й економісти, а слідом за ними ре­формістські і ревізіоністські теоретики намагаються пояснити інфляцію як «загальнонаціональне лихо», яке ніби однаково за­чіпає інтереси всіх класів. Насправді ж інфляція — це спосіб пе­рерозподілу національного доходу і національного багатства на користь експлуататорських класів за рахунок трудящих.

До першої світової війни інфляція наставала епізодично, тільки в окре­мих країнах, і була пов'язана, як правило, з надзвичайними подіями, напри­клад у Франції —у період буржуазної революції кінця XVIII ст„ в Англії — під час її тривалої війни проти наполеонівської Франції, у США— у період їхньої боротьби проти Англії за незалежність і під час громадянської війн* і т. д.

В умовах загальної кризи капіталізму інфляція набула хро­нічного характеру. Вона охопила всі без винятку капіталістичні країни і перетворилася в іманентний сучасному капіталізму, при­хований і найбільш дійовий метод посилення експлуатації найманої праці капіталом, який використовується не окремими підприємцями, а всім класом капіталістів і особливо його моно­полістичною верхівкою.

Конкретним вираженням інфляції є швидке стихійне зро­стання цін, особливо на товари масового споживання *, що зни­жує реальну заробітну плату робітників і службовців. Монопо­лії і контрольовані ними буржуазні держави вживають усіх заходів економічного і позаекономічного (законодавчого) по­рядку до «заморожування» зарплати. Це незмінно веде (навіть при деякому зростанні грошової заробітної плати) до збільшення розриву між вартістю робочої сили і її ціною, до зниження життєвого рівня робітників.

* Треба мати на увазі, що не всяке зростання цін і знецінення грошей є вираженням інфляції. Підвищення цін у фазі циклічного піднесення вироб­ництва і внаслідок зниження вартості золота не є інфляцією.

У США, наприклад, у 1976 р. ціни на продукти і послуги першої необ­хідності зросли на 5,8%, внаслідок чого при підвищенні номінальної заробіт­но? плати реальні заробітки американських робітників у січні 1977 р. були на 5% меншими, ніж рік тому. Такі процеси спостерігаються в усіх інших {Капіталістичних країнах.

Зниження реальної заробітної плати робітників означає вод­ночас зниження капіталістичних витрат виробництва і відпо­відне збільшення прибутку. Прибуток із розвитком інфляційного йроцесу зростає не тільки за своєю номінальною величиною, а й у реальному вартісному виразі, оскільки його зростання на­багато випереджає темпи знецінення грошей. Так, прибутки американських корпорацій в 1976 р. збільшились порівняно з по­переднім роком на 27,9 % і становили після виплати податків 83,5 млрд. дол.

Дрібні товаровиробники — селяни (фермери), ремісники терплять від інфляції насамперед тому, що змушені купувати промислові товари по підвищених цінах, тоді як вигоди від зростання цін на продовольчі товари мають насамперед торгові капіталісти, які є монопольними скупниками товарної продук­ції селян і ремісників.

У 1977 р. індекс цін на сільськогосподарську продукцію, яку закуповують у фермерів США, знизився проти 1974 р. на 4,8%, у тому числі на зерно — на 13,5%. За цей же період ціпи на товари, що продавались фермерам, зросли на 20,3%, в тому числі иа трактори та інші сільськогосподарські ма­шини--на 47, на автомобілі —на 45, на будівельні матеріали —на 26%. Внаслідок цього протягом лише 1977 р. чисті доходи ферм скоротились иа 12% (при зростанні обсягу виробництва в аграрному секторі на 3,4%), а за­гальна заборгованість фермерів збільшилась на 15% і на початок 1978 р. досягла 116 млрд. дол.

Інфляція знижує також реальні доходи всіх інших верств трудящих і знецінює грошові заощадження населення.

У ході інфляції прибуток дещо перерозподіляється між грошовими і функціонуючими капіталістами на користь останніх, бо позики в цей час погашаються грошима, що знецінюються. Таке явище породжує тенденцію до згортання кредиту і масове тезаврування (нагромадження) золота як єдиного реального скарбу.

Інфляція тісно пов'язана з мілітаризацією економіки, зрос­танням воєнних витрат імперіалістичних держав. Новим важ­ливим фактором розвитку інфляції є безперервне роздування капіталістичними монополіями цін в результаті посилення їхнього панування в економіці капіталістичного світу.

Проте інфляція, як би вона не була вигідна монополіям, ве­де врешті-решт до звуження ринків збуту, до посилення диспро­порційності капіталістичної економіки, розладнання кредитио-грошової системи, дезорганізації всього процесу капіталістичного відтворення, до загострення класових антагонізмів. Це змушує буржуазні держави вживати заходів для її подолання з метою стабілізації валют.

Стабілізацію здійснюють одним з трьох способів:

нуліфікацією, тобто через анулювання знеціненої валюти без якої-небудь компенсації її власникам і випуск нової стабіль­ної валюти;

ревалоризацією, тобто поверненням до попередньої вартості валюти. Цього досягають методом дифляції, або вилученням зайвих грошей з обігу (процес, зворотний інфляції);

девальвацією, тобто зменшенням законодавчим порядком ме­талевого вмісту національної грошової одиниці або зниженням офіційного курсу валюти даної країни щодо будь-якої іноземної валюти. Цей спосіб найбільш поширений. У минулому він приво­див, як правило, до відновлення розміну паперових знаків вар­тості на золото. У сучасних умовах девальвація веде практично лише до зміни курсу валют різних капіталістичних країн одна щодо одної, що тягне за собою ще більше розладнання валютно-фінансової системи капіталізму і загострення міжімперіалістич-них суперечностей.

Поиск по сайту: