Критика буржуазних концепцій прибутку

У своїх теоріях прибутку буржуазні еко­номісти прагнуть завуалювати експлуата­торську суть прибутку і тим самим виправ­дати капіталістичний лад.

Ще на початку XIX ст. вульгарний економіст Ж. Б. Сей виступив з теорією «трьох факторів» виробництва. Вона була основою дуже поширеної серед буржуазних економістів теорії «продуктивності капіталу». Ж. Б. Сей твердив, що в усі часи в процесі виробництва беруть участь три фактори: земля, праця і капітал. Вони нібито мають самостійну продуктивність і є дже­релами відповідних видів доходів: земля породжує земельну ренту, праця — заробітну плату, капітал — прибуток. Звідси ви­пливало, що ніхто нікого не експлуатує, кожний одержує свій доход, а прибуток є наслідком продуктивності капіталу. Класо­вий зміст цієї теорії в тому, щоб затушувати джерело додаткової вартості. Пізніше буржуазні економісти розвинули теорію «продуктивності капіталу» в теорію «граничної продуктив­ності».

Теорію «продуктивності капіталу» широко використовують і в сучасній буржуазній політичній економії. її тільки доповнили новими факторами виробництва, такими, як наука, технічний прогрес, держава тощо. Так, американські економісти Ф. Найт і П. Самуельсон вважають, що прибуток — це «тимчасовий доход, який одержують від сміливих і непередбачених технічних нововведень» 1.

¹ Самузльсон П. Зкономика. М., Прогресе, 1964, с. 657.

Висунення технічного прогресу як вирішального фактора зростання прибутку відбиває певні реальні процеси, які від­буваються під впливом науково-технічної революції. Однак ці процеси пояснюються з позицій буржуазної апологетики. Техні­ка, якою б досконалою вона не була, сама ніякої нової вартості не створює. Вона є лише фактором зростання продуктивності праці робітників, а її капіталістичне застосування веде до під­вищення ступеня їхньої експлуатації і здобування більшого прибутку.

Теорія «продуктивності капіталу» неспроможна в усіх її ва­ріантах. По-перше, вона ототожнює капітал і засоби виробни­цтва. Тим часом засоби виробництва самі не є капіталом. Вони стають капіталом тільки в умовах капіталістичного суспільства, перетворюються тут у засоби експлуатації найманої праці.

По-друге, ця теорія приписує засобам виробництва само­стійну продуктивність, що не залежить від праці робітників. Насправді продуктивну силу мають тільки робітники, які ви­робляють матеріальні блага за допомогою засобів виробництва. Звичайно, техніка є найважливішим фактором підвищення про­дуктивності праці людей, дле сама не «охоплена» людською працею і не приведена в рух, вона ніякої самостійної продук­тивності не має.

По-третє, теорія «продуктивності капіталу» змішує вироб­ництво споживних вартостей з виробництвом нової вартості, в тому числі додаткової вартості. Засоби виробництва — необ­хідна умова для створення споживних вартостей, але вони не створюють нової вартості.

По-четверте, помилковим і антинауковим є твердження бур­жуазних економістів про «спадну продуктивність землі» і про «граничну продуктивність» робітників. Навпаки, раціональні до­даткові вкладення капіталу, використання нової техніки і вдо­сконалення технології виробництва, підвищення кваліфікації кадрів зумовлюють підвищення продуктивності суспільної праці І значне зростання ефективності виробництва. І тільки капіта­лістичні виробничі відносини є перешкодою вільному розвиткові продуктивних сил і зростанню результативності суспільної праці.

Класовий зміст теорії «продуктивності капіталу» полягає в спробі довести, що при капіталізмі ніякої експлуатації найма­ної праці немає, а, навпаки, існує гармонія класових інтере­сів і кожний «за законами ринку одержує стільки, скільки ви­робляє».

Буржуазні економісти виступають також з теоріями «чекан­ня» і «риску», видаючи прибуток за винагороду капіталістам, які «ризикують» своїм капіталом, «переживають» і «мучаться» в чеканні ефекту від його вкладення у виробництво.

Усі ці теорії прибутку антинаукові й ідеалістичні. Прибу­ток— об'єктивне економічне явище, створюється він додатковою працею найманих робітниківм ніяк не може виникати з «чекан­ня» і «стримування» капіталістів. Тим більше, що для реальної дійсності характерне не «стримування», а розкіш і зростання споживання буржуазії.

Багато буржуазних економістів трактує прибуток як трудо­вий доход, тобто різновидність заробітної плати. Родоначаль­ником цієї теорії був англійський економіст Джеймс Мілль. її поділяли Ф. Бастіа, А. Маршалл та інші буржуазні економі­сти. Прихильники цієї теорії стверджують, що робітники і капі­талісти є особливими групами трудящих і виконують соціально необхідні функції: робітники — функції безпосередніх виконав­ців, а капіталісти — функції організації та управління виробни­цтвом. Відповідно ті й ті одержують за свої послуги трудові доходи: робітник — заробітну плату, капіталіст — прибуток. Тео­рія трудового доходу використовується з апологетичною метою і сучасною буржуазною політичною економією. Англійський бур­жуазний економіст Р. Ф. Харрод закликає навіть відновити су­спільну повагу до вільного підприємництва, до власників капі­талу, які заробляють прибуток службою, особистим старанням, роботою уяви тощо.

Неспроможність теорій, що трактують прибуток як різновид трудового доходу, полягає насамперед у тому, що тепер капі­талісти не тільки не виконують яких-небудь функцій у безпо­середньому процесі матеріального виробництва, а й, як правило, не управляють підприємствами. Це роблять спеціальні керуючі (менеджери), які служать у капіталістів. Прибуток, всупереч твердженням буржуазних економістів, це не трудовий доход, а неоплачена праця найманих робітників, яку привласнюють капіталісти..

Отже, усі буржуазно-апологетичні теорії прибутку викону­ють «соціальне замовлення» фінансової олігархії: приховати справжнє джерело прибутку та його походження і тим самим завуалювати відносини капіталістичної експлуатації.

Поиск по сайту: