Державно-монополістнчне регулювання економіки

Одним з найважливіших проявів державно-монополістичного капіталізму є регулюван­ня економіки. Воно різноманітне в різних країнах, і в різні періоди форми його неод­накові. Антициклічне регулювання полягає в отриманні інвестицій у періоди циклічних піднесень, щоб за­побігти надвиробництву, яке назріває, і форсуванні інвестицій у періоди криз і депресій, щоб обмежити спад виробництва і при­скорити вихід з кризи.

У період промислового піднесення, яке звичайно завершується новою економічною кризою, держава робить спробу послабити його наслідки заходами, спрямованими на стримання зростання виробництва. До таких заходів належить збільшення подат­ків, скорочення державних витрат на придбання товарів і по­слуг, а також підвищення дисконтної ставки процента за кре­дит, що веде до зменшення заінтересованості в нових капі­таловкладеннях і, отже, до зниження попиту на засоби вироб­ництва.

У період криз, спадів здійснюється політика збільшення дер­жавних закупівель і послуг, скорочуються податки на монополії, стимулюються приватні інвестиції за допомогою бюджетної політики, знижуються дисконтні ставки процента, щоб по­силити заінтересованість монополій у розширенні капітало­вкладень.

Поточне регулювання державно-монополістичний капіталізм намагається доповнити довгостроковим програмуванням еконо­міки в поєднанні з довгостроковими економічними прогнозами, сподіваючись вивести економіку із стану нестійкості. Розроб­ляються довгострокові програми інвестицій, експорту, імпорту, підготовки кваліфікованої робочої сили, проведення наукових до­сліджень, регулювання пропорцій між галузями. Кінець кінцем ці програми спрямовані на забезпечення найсприятливіших умов діяльності монополій.

Економічне програмування, яке є найвищою формою держав­ного втручання в процес виробництва, дуже поширилося у капі­талістичних країнах. Воно стало механізмом узгодження інте­ресів приватних монополій і держави. Організаційною формою такого узгодження є урядові контракти, в яких в обмін на надан­ня державних кредитів, субсидій монополії беруть на себе певні зобов'язання перед урядовими органами, виходячи із спільних інтересів монополістичного капіталу.

Якщо для державного сектора урядові програми обов'язкові, то для монополій вони є тільки «індикативними» (вказівками до відома), що дає можливість монополіям діставати інформа­цію про розміри і структуру державних витрат і капіталовкла­день, про рух ринкової кон'юнктури, ухвалювати рішення, які обіцяють їм найбільші прибутки. Рекомендуючи монополіям де­які спільні завдання, урядові програми разом з тим залишають приватномонополістичним підприємствам свободу дій.

Програми економічного розвитку дають змогу могутнім моно­поліям мати вигоди від втручання держави в економічне життя; ефективніше, виходячи із забезпечення найбільших прибутків монополій, зрощувати монополії з державою; вдосконалювати діяльність державної служби статистики і прогнозів, викори­стовуючи її у власних інтересах; вилучати розв'язання економічних питань з відання виборних органів, передаючи його в адміністративні органи, щоб забезпечити свободу дій великим монополіям; не допускати до участі в керівництві економічним життям робітничий клас.

Програмування, як і державне регулювання в цілому, не тільки не усуває, а й поглиблює основну та інші суперечності імперіалізму. Ці суперечності проявляються, зокрема, в зіткненні інтересів окремих монополій. Постійні зіткнення посилюють сти­хійний, невпорядкований характер розвитку, загальну нестійкість капіталістичної економіки. Соціально-економічні суперечності капіталістичної економіки обмежують можливість державного регулювання і програмування в масштабі всього суспільства. Програмування може певною мірою вплинути на господарську кон'юнктуру, структурні зміни у виробництві, але воно не рятує капіталістичну економіку від потрясінь, криз надвиробництва, спадів, різких знижень темпів зростання.

Наочне підтвердження тому — економічна криза 1974— 1-975 pp., яка поширилася на всі основні центри світового капіта­лістичного господарства. Найбільше вона вразила високорозви-нуту державно-монополістичну економіку. Л. І. Брежнєв зазна­чав на XXV з'їзді КПРС: «Капіталізм всіко намагався йти, так би мовити, в ногу з часом, застосовувати різні методи регу­лювання економіки. Це давало змогу стимулювати економічне зростання, але, як і передбачали комуністи, не змогло усунути суперечностей капіталізму» ¹.

Для досягнутого рівня розвитку сучасних продуктивних сил потрібна соціалістична суспільна власність на засоби виробни­цтва. Капіталістична система виробничих відносин неспроможна забезпечити гармонійного, науково обгрунтованого, планомірно­го розвитку всього суспільного виробництва. Він можливий лише При соціалізмі.

Крім розглянутих вище форм державно-монополістичного капіталізму, він розвивається і в таких напрямах, як субсиду­вання і підтримка неоколоніалізму і зовнішньоекономічної екс-Їансії монополістичного капіталу, створення міждержавних ре­ктальних об'єднань імперіалістичних держав — розвиток капі­талістичної інтеграції.

Дістають дальшого розвитку зв'язки між представниками мо­нополістичного капіталу і буржуазними урядами, підвищилася £>ль підприємницьких об'єднань монополій у розв'язанні еконо-чннх і політичних питань у корисливих інтересах монополі-ичного капіталу, посилюється реакція по всіх лініях, триває Яаступ на життєвий рівень і права трудящих мас.

- * Матеріали XXV з'їзду КПРС, с. ЗІ.

$ 3. Державно-монополістичний капіталізм і створення передумов соціалізму

Поиск по сайту: