Теорія «конвергенції»

Апологетичні теорії «трансформації капі­талізму» нерідко завершуються висновком про «конвергенцію двох світових систем». Суть теорії «конвергенції» полягає у твердженні, ніби з розвит­ком капіталізму і соціалізму в обох системах виникають і поси­люються схожі риси, а відмінності поступово зникають. На дум­ку буржуазних ідеологів, умови виробництва, розвиток культури. і науки в результаті загального прогресу стають дедалі більш однаковими в обох системах. І капіталізм, і соціалізм ніби зму­шені розв'язувати одні й ті самі проблеми, застосовувати одна­кові методи розв'язання їх.

Є кілька різновидів теорії «конвергенції». Наприклад, Гел-брейт за основу зближення двох суспільно-економічних систем бере розвиток техніки. Тенденцію «конвергенції» він виявляє у зростанні великого виробництва, збереженні автономії підпри­ємств, державному регулюванні сукупного попиту тощо. «Ми бачимо,— робить висновок Гелбрейт,— що конвергенція двох нібито різних індустріальних систем відбувається в усіх важли­віших галузях» ¹.

А. Бергсон, висуваючи на перший план державне врегулю­вання економіки, твердить, що «обидві системи зовсім не так відмінні» і «надалі розбіжність між ними може ще більше ско­ротитись».

Американський соціолог П. Сорокін проповідував зближення двох суспільних систем по всіх основних лініях — у галузі при­родознавства і техніки, суспільних наук, освіти, мистецтва, ре­лігії, шлюбу і сім'ї, економічної системи, соціальних відносин, політичної системи. На його думку, як підсумок взаємної «кон­вергенції» США і СРСР виникне якесь проміжне суспільство, відмінне від комунізму і капіталізму.

Характерною рисою всіх різновидів теорії «конвергенції» є твердження про взаємопроникнення обох систем — капіталізм сприймає кращі риси соціалізму і усуває при цьому свої вади, причому основні підвалини буржуазного ладу — капіталістична власність, експлуатація праці — лишаються недоторканними. Со­ціалізм ніби також поступово «перероджується», сприймаючи кращі риси капіталізму і усуваючи свої недоліки. Буржуазні тео­ретики розглядають господарські реформи в соціалістичних дер­жавах як якийсь поворотний пункт, що означає повернення до ринкової економіки, стимульованої прибутком. Виходячи з того, що деякі економічні категорії соціалізму виступають у формах, зовні схожих з категоріями капіталізму, буржуазні економісти зображують удосконалення планування, як відмову від централі­зованого планового керівництва, посилення використання товар­но-грошових відносин — як повернення до ринкової стихії. З дру­гого боку, буржуазні ідеологи твердять «про переродження» капіталізму — про сприйняття ним планового начала, про «вирів­нювання доходів», про «революцію у власності» тощо.

¹ Гелбрейт Дж. К Новое индустриальное общество. М., 1969, с. 454.

Насправді капіталістичне програмування якісно відрізняється від соціалістичного планування народного господарства. Воно здійснюється не в інтересах усього суспільства, а в інтересах мо­нополій, має рекомендаційний, а не директивний характер. При соціалізмі економічною базою планування є соціалістична су­спільна власність на засоби виробництва, що забезпечує реаль­ність народногосподарських планів. Буржуазні держави не мають такої бази. Капіталістичне програмування не змінює приро­ди капіталізму, не веде його до «трансформації в соціалізм», а капіталістичній власності органічно властивий стихійний ха­рактер розвитку економіки.

Формально, поверхово підходять буржуазні економісти до розгляду товарно-грошових відносин у соціалістичному суспіль­стві; товар, гроші, прибуток та інші економічні категорії вира­жають соціалістичні виробничі відносини, отже, розвиток товар­но-грошових відносин в умовах соціалізму ніяк не може привести до його «зближення» з капіталізмом.

Неспроможне положення про те, що науково-технічна рево­люція, розвиток техніки автоматично визначають суть соціально-економічних відносин. Насправді вирішальне значення тут має тип власності на засоби виробництва. Суспільна власність на засоби виробництва при соціалізмі означає ліквідацію експлуа­тації людини людиною, вона ставить іншу мету суспільного ви­робництва — найповніше задоволення потреб усіх членів суспіль­ства. Якщо при капіталізмі науково-технічна революція веде до посилення експлуатації трудящих, до поглиблення супереч­ностей капіталізму, то при соціалізмі вона служить підвищенню ефективності виробництва для безперервного зростання рівня життя всіх трудящих.

Теорія «конвергенції» є своєрідним відображенням того фак­ту, що велике, суспільне за своїм характером виробництво по­трібно регулювати в інтересах усього суспільства, чого не можна здійснити в умовах капіталізму. Теорія «конвергенції» покли­кана прикрасити капіталізм, показати його як прогресивний лад, що нібито наближається до соціалізму, який довів свої вирі­шальні переваги перед капіталізмом.

$ 6. Критика теорій аекономічного розвитку молодих національних держав»

Буржуазні вчені багато уваги приділяють проблемам розвит­ку молодих національних держав. Призначення їх теорій — збе­регти названі країни в орбіті світового капіталізму, створити перешкоди для вступу народів колишніх колоній на некапіталі-стичний шлях розвитку. Тому ідеологи імперіалізму намагаються насамперед обілити імперіалізм, висуваючи версію про його цивілізаторську місію. Так, американський економіст А. Берлі пише, що «здебільшого колоніальні імперії були значним кроком впе­ред порівняно з умовами, які переважали до того, коли ці імперії були утворені».

Для пояснення економічної відсталості колишніх колоній і напівколоній буржуазні ідеологи широко використовують теорію «стадій зростання», розглядаючи господарську від­сталість цих країн як природне явище на певному ступені їх економічного розвитку.

Теорія "порочних кіл"

Ряд буржуазних економістів головною при­чиною відсталості молодих держав вважає так звані порочні кола. На думку американ­ського економіста Р. Нурксе, є два «порочні кола»: одне — на боці пропозиції, друге — на боці попиту. Перше «коло» — низька здатність до нагромадження, що є результатом низьких реальних доходів. Останні зумовлені, у свою чергу, низькою продуктивні­стю праці, що є результатом недостатніх капіталовкладень, особливо в техніку. Нестача капіталу якщо не повністю, то в крайньому разі частково зумовлена слабкими стимулами до нагромадження. Таким чином, перше «коло» замикається. Друге «коло» — слабкість стимулів до зростання попиту — поясню­ється низькою купівельною спроможністю населення, низькими реальними доходами, що знову-таки зводиться до нестачі капіталу.

Інший американський економіст — У. Краузе перелічує й ін­ші причини відсталості: нестача природних ресурсів, погане управління, відсталі звичаї і традиції, низька кваліфікація робіт­ників, нестача валюти, обмежений ринок тощо.

Безумовно, багато названих явищ спостерігається в реальній дійсності. Але при цьому випускається головна, корінна причина економічної відсталості колишніх колоній — експлуатація їх мо­нополістичним капіталом. Колоніалізм затримав розвиток цих країн, по-хижацьки використовуючи їхні продуктивні сили, жор­стоко експлуатуючи, консервуючи відсталі форми виробництва, грабуючи народи. В сучасних умовах, щоб зберегти економічну залежність, імперіалісти використовують різні методи неоколо­ніалізму.

Водночас буржуазні вчені змушені розглядати проблеми роз­витку молодих країн, що визволилися, розробляти такі моделі економічного зростання, які перешкоджали б вступу цих країн на шлях соціалістичної орієнтації. Часто вказують на два мож­ливі типи економічного зростання країн, що розвиваються: пер­ший полягає в переході від нерозвинутої до розвинутої економі­ки, другий — зростання розвинутої економіки. Якщо перехід від нерозвинутої економіки до розвинутої пов'язують із змінами в со­ціальних інститутах, то розвинута економіка таки* змін не пе­редбачає. Глибший розгляд цих положень показує, що мова йде зовсім не про докорінні зміни в способі виробництва. Під змінами в соціальних інститутах насамперед розуміють появу нових мотивів поводження господарюючих об'єктів, нових форм орга­нізації бізнесу, зміну ролі держави, тобто зміни в рамках одні­єї і тієї самої суспільно-економічної формації, а саме в рамках капіталізму.

Що ж до шляхів подолання економічної відсталості, то одні буржуазні економісти виступають за розширення приватного підприємництва, вихваляють вільну конкуренцію. Втручання держави в економіку вони розглядають як «підрив основних стимулів економічного розвитку», «загрозу демократії». Мірку­ваннями про свободу підприємництва прикриваються прагнення іноземного капіталу до безконтрольного хазяйнування.

Інші економісти вважають, що ринковий механізм і приватне підприємництво не спроможні забезпечити в порівняно короткі строки перехід від відсталості до прогресу, тому потрібна участь держави в економічному житті.

Ідеологи імперіалізму не передбачають у своїх рекомендаці­ях націоналізації, розширення державної власності, не порушу­ють питання про класовий характер держави і відповідно про класовий характер її економічної політики. Державне втручання в економіку вони намагаються спрямувати на забезпечення інте­ресів монополістичного капіталу.

Щоб вивести економіку з «порочних кіл», на думку буржуаз­них економістів, потрібний початковий поштовх, який одночасно створив би стимул для утворення нового капіталу і розширення внутрішнього ринку. Таким поштовхом повинні бути одночасні вкладення капіталу в ряд взаємозв'язаних галузей, які є одна для одної ринком збуту. Це спричинить підвищення продуктив­ності праці і зростання доходів. Питання впирається в нестачу капіталу. І буржуазні економісти пропонують посилити ввіз ка­піталу з імперіалістичних держав.

Ідеологи імперіалізму при цьому виступають проти заходів, що їх вживають уряди молодих національних держав щодо об­меження діяльності іноземних монополій, обкладення податками їхніх прибутків тощо. У такій обстановці вивіз капіталу повинен бути засобом викачування багатств з цих держав, перешкоджа­ти досягненню економічної незалежності.

Поиск по сайту: