Теорія «граничної продуктивності»

Однією з популярних в кінці XIX — першій, третині XX ст. була теорія «граничної про­дуктивності». Найважливіші її елементи вві­йшли майже в усі сучасні буржуазні теорії заробітної плати. В основі цієї теорії лежить так звана «триєдина формула» фран­цузького вульгарного буржуазного економіста Ж. Б. Сея. Суть цієї формули полягає в тому, що джерелами доходів основних класів буржуазного суспільства є нібито три фактори виробницт­ва: праця, що створює заробітну плату, земля, яка створює рен­ту, і капітал, що створює прибуток.

Теорію «граничної продуктивності» в її застосуванні до заро­бітної плати сформулювали англійський економіст А. Маршалл і американський економіст Дж. Кларк. За цією концепцією пра­ця (робоча сила) і капітал, втілений у засобах виробництва, які беруть участь у виробництві, підпорядковуються закону «спадної продуктивності». Дія цього закону проявляється нібито в тому, що кожний додатковий приріст праці, тобто збільшення кількості робітників, при незмінному обсязі капіталу з певного моменту дає нижчу продуктивність, ніж попередній приріст, бо із зростан­ням кількості робітників скорочується величина капіталу, яка припадає на кожного робітника, а отже, падає й продуктивність праці. Рівень заробітної плати визначається продуктом останнього, найменш продуктивного приросту праці, або так званою гранич­ною продуктивністю праці. Коли наймають додаткових робітни­ків (понад «граничну» кількість їх), вироблювана ними вартість буде менша, ніж витрати на оплату їхньої праці. Тому наймати таких робітників невигідно капіталістам.

Щоб довести зумовленість заробітної плати робітників рівнем оплати «граничного» робітника, пускають у хід суб'єктивістську теорію «граничної корисності», згідно з якою при наявності кількох одиниць товару однакової корисності вартість кожної одиниці не може бути більшою від вартості тієї, яка задовольняє найменш вимогливий попит. «Граничний» робітник є одиницею праці, на яку існує найменший попит. Звідси його винагорода визначає заробітну плату всіх робітників.

Оскільки вартість продукту праці, що його виробляє кожний з робітників, крім «граничного», перевищує вартість, яку створює останній, а оплата кожного з робітників відповідає найнижчій вартості продукту праці «граничного» робітника, природно утво­рюється значна різниця між вартістю вироблюваного всіма ро­бітниками сукупного продукту та їхньою сумарною заробітною платою. Ця різниця, згідно з теорією «граничної продуктивності», надходить до капіталіста як «винагорода за капітал». Таким чи­ном, теорія «граничної продуктивності» покликана виправдати високий рівень прибутків капіталістів і низький рівень заробіт­ної плати робітників. Відповідальність за низьку заробітну плату ця теорія намагається перекласти на робітників, оскільки зрос­тання робітничого населення нібито знижує рівень заробітної плати «граничного» робітника.

Вихідні положення, які лежать в основі теорії «граничної продуктивності», неспроможні і не витримують ні найменшого зіткнення з дійсністю. Насамперед неправильно, що капітал, вті­лений у засобах виробництва, сам створює вартість. Єдиним джерелом вартості, а отже, й прибутку є праця. Беззмістовне й інше положення цієї теорії — про спадання продуктивності праці в міру додаткового наймання робітників. Це положення ігнорує розвиток продуктивних сил і технічний прогрес, в умовах якого, Іяк правило, залучається додаткова робоча сила у виробництво. Технічний прогрес тягне за собою не спадання, а зростання про-Ідуктивності праці. Нічим не доведено й положення про рівність Заробітної плати всіх робітників «найменшому продукту праці» кграничного» робітника. Нарешті, умови «досконалої», або «чистої», конкуренції, стосовно до яких ведуть аналіз в теорії «гра-иичної продуктивності», суперечать сучасній дійсності, що ха­рактеризується пануванням великих капіталістичних об'єднань.

Поиск по сайту: