Теорія «регульованого капіталізму» Дж. М. Кейнса

Джерелом сучасних теорій «регульованого капіталізму» є погляди Дж. М. Кейнса. У 1936 р. вийшла його книжка «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», напи­сана під прямим впливом світової економіч­ної кризи 1929—1933 pp.—найбільш глибокої і найбільш руй­нівної кризи за всю історію капіталізму. Кейнс змушений був визнати, що механізм капіталістичного відтворення під впливом стихійних сил ринку породжує безробіття і спади виробництва, які загрожують існуванню капіталізму.

У положеннях теорії Кейнса знайшли вияв реальні факти, а саме: загострення проблеми реалізації в епоху загальної кризи капіталізму, зростання безробіття, наявність відносного надлиш­ку капіталу. Але, розглядаючи ці процеси і явища, Кейнс абстра­гувався від капіталістичної форми виробництва, шукаючи коріння їх в галузі психології.

Причину цих явищ Кейнс вбачав не в характері капіталістич­них виробничих відносин, а в суб'єктивно-психологічних факто­рах— «схильності до споживання», «схильності до заощаджен­ня». Він твердив, що схильність людей до особистого споживан­ня із зростанням їхніх доходів зменшується, що внаслідок дії «основного психологічного закону» люди значну частину своїх доходів зберігають, а заощаджені кошти лише частково йдуть на розширення виробництва. З цього робиться такий висновок: зро­стання заощаджень призводить до падіння попиту на товари і до стагнації виробництва. Тому в центрі уваги Кейнса була пробле­ма інвестицій. Головна складність, на його думку, полягає в реа­лізації інвестиційних товарів, у недостатньому попиті, який при­зводить до виникнення надлишкових потужностей і збільшення безробіття.

«Психологічний закон», дії якого Кейнс надавав дуже вели­кого значення, насправді не існує. Переважна частина робітни­ків не має можливості заощаджувати, оскільки їхньої заробітної плати не досить навіть для задоволення необхідних потреб. Вна­слідок ще більшого обмеження свого споживання вони змушені відкладати частину заробітку на «чорний день» на випадок без­робіття. Але це не результат дії «психологічного закону», а явище, породжене соціально-економічними умовами капі­талізму.

Що ж до монополістичної буржуазії, то вона одержує такі величезні доходи, які дають змогу максимально задовольняти її особисті потреби, здійснювати нагромадження і, крім того, мати відносно надлишковий капітал, який не знаходить високоприбут­кового застосування.

Вказуючи на недоліки ринкової капіталістичної економіки, Кейнс вважав, що їх можна усунути активним втручанням дер­жави в економічне життя. Держава, на його думку, повинна взяти на себе стимулювання приватних інвестицій і збільшувати свої витрати для компенсації приватного попиту, якого не ви­стачає. Саме економічна політика держави, на думку Кейнса, повинна забезпечити «повну зайнятість» і безкризовий розвиток капіталізму. В пропонованій ним моделі регулювання виробниц­тва головна роль відводиться державі, яка через додатковий ви­пуск грошей в обіг (інфляцію) повинна впливати на зниження позичкового процента, що, на думку англійського економіста, привело б до зростання прибутку і, як наслідок, стимулювало б інвестиції у виробництво. Зростання виробництва, у свою чергу, означало б збільшення національного доходу, ліквідацію безро­біття і розширення ефективного попиту (споживчого і виробни­чого).

Кейнс за допомогою формули мультиплікатора * математич­но передав залежність між величиною інвестицій, приростом зайнятості і доходів.

* Мультиплікатор — коефіцієнт, який показує залежність зміни доходу від зміни інвестицій.

Є реальні зв'язки між зростанням національного доходу, зро­станням зайнятості і споживанням, між галузями і підрозділами суспільного виробництва, коли зростання капіталовкладень на розширення виробництва в одній галузі веде до збільшення зай­нятості і доходів в інших галузях. Проте в мультиплікаторі ці реальні зв'язки виражені в спотвореному вигляді. Зокрема, ве­личина мультиплікатора, а отже, й зростання національного доходу визначаються лише «схильністю суспільства до спожи­вання».

Проте збільшення капіталістичного виробництва не залежить безпосередньо від зростання споживання. Зв'язок капіталістич­ного виробництва і споживання виявляється лише в кінцевому підсумку. Безпосередня ж мета капіталістичного виробництва — добування найбільшого прибутку. Саме ця мета є стимулом на­громадження. Так само і в умовах капіталізму зростання вироб­ництва не веде до відповідного збільшення споживання. У по­нятті «схильність суспільства до споживання» механічно поєд­нуються споживання трудящих і споживання капіталістів, хоч характер і динаміка споживання адх класів різні. Формула муль­типлікатора абстрагована від антагоністичних суперечностей ка­піталізму і від класового характеру капіталістичного відтво­рення.

Конкретні методи регулювання капіталістичної економіки, запропоновані Кейнсом, виявились неспроможними. Ставлячи на перший план регулювання процента, він виходив з того, що по­ведінка інвестора залежить начебто від співвідношення норми прибутку і норми процента з урахуванням так званої «переваги ліквідності», тобто бажання мати багатство в грошовій, найбільш ліквідній формі. Неспроможність такого регулювання полягає у відриві норми/процента від норми прибутку і у визначенні рів­ня процента кількістю грошей, які перебувають в обігу, що озна­чає змішування/позичкового капіталу з грішми.

Кейнс абстрагувався також від зміни органічної будови капі­талу. Пропоноване ним стимулювання капіталовкладень не може привести до повного усунення безробіття при збереженні основ капіталізму.

Теорію Кейнса його послідовники намагаються видати за ре­волюцію в політичній економії. Поставлені ним практичні пропозиції широко використовувалися в економічній політиці ряду капіталістичних країн. Але результати кейнсіанської політики не виправдали сподівань буржуазних економістів і політиків. В Анг­лії протягом усього післявоєнного періоду темпи розвитку еко­номіки були надзвичайно низькими, а роззиток економіки США характеризувався частими кризовими спадами.

Противники Кейнса, ідеологи так званої свободи підприєм­ництва, виступили з різкою критикою його теорії. Так, на думку американського економіста Г. Хезлітта «все, що в теорії Кейнса правильно, те не нове, а все те, що оригінальне,— то непра­вильне».

Послідовник Кейнса американський економіст С. Харріс піс­ля кризового спаду виробництва в США в 1953—1954 pp. писав, що Кейнс у своїй теорії «не передбачив багатьох адміністратив­них труднощів, а саме: як не тільки досягти повної зайнятості, а й постійно підтримувати її, як визначити той рівень, після якого шкода інфляції перевищить вигоди від неї; до якої міри можна збільшувати державний борг, щоб не довести державні фінанси до повного банкрутства».

Неокейнсіанство. Теорії "економічиого зростання"

У другій половині 50-х років у процесі кри­тики теорії Кейнса виник новий напрям — неокейнсіанство, або теорії «економічного зростання». Найбільш відомими його пред­ставниками є американські економісти Е. Хансен і Є. Домар, англійський економіст Р. Харрод. Ці еко­номісти головну мету економічної політики вбачають не в досяг­ненні повної зайнятості, а в забезпеченні стійких і високих тем­пів зростання економіки. Таким шляхом, на їхню думку, можна розв'язати й проблему зайнятості.

Постановка на першому плані проблеми темпів економічного розвитку була зумовлена безпосередньо тим, що в економічному змаганні двох суспільних систем соціалізм добився великих ус­піхів, здійснюючи розширене відтворення значно вищими темпа­ми, ніж капіталізм. Буржуазні економісти були змушені зверну­ти особливу увагу на аналіз взаємозв'язку, що визначає рівень темпів економічного зростання, і обставин, які зумовлюють їхню нестійкість. Вони намагалися створити загальну теорію відтво­рення, придатну для різних кон'юнктурних умов.

Неокейнсіанці виходили з теорії мультиплікатора, але роз­глядали дії мультиплікатора як безперервний процес. В резуль­таті було зроблено висновок, що «загальне підвищення схиль­ності до споживання... буде так само підвищувати доход у помно­женому розмірі, як при збільшенні інвестицій» ^!.

¹ Хансен 3. Зкономические цикли и национальиьій доход. М., 1959, с. 241,

Насправді не всяке зростання веде в підсумку до зростання доходів. Відомо, що національний доход створюється зовсім не будь-якими послугами, у тому числі не послугами держави, поліції тощо. Лише виробничі затрати можуть вести до його збіль­шення.

Неокейнсіанці не змогли довести безперервність мультиплі­каційного ефекту і змушені були визнати, що через деякий час дія такого ефекту припиняється, настає застій виробництва і на­віть спад. Причину спаду вони вбачали в тому, що в кожному періоді мав місце «відплив» у потоці витрат. Це зумовлено на­чебто тим, що деяка частина одержаного доходу зберігається, а не витрачається. Мультиплікаційний ефект закінчується, коли все початкове зростання купівельної сили «відпливає», тобто сума заощаджень зрівнюється з величиною первісних інвестицій. Таким чином, циклічний розвиток економіки неокейнсіанці роз­глядають не як результат суперечностей капіталізму, а як ре­зультат «відпливаючих» витрат, або зростаючих заощаджень.

Одночасно неокейнсіанці намагаються пояснити і різкі під­несення виробництва, які перевищують ефективний попит. Вони почали аналізувати економічне зростання не тільки за допомо­гою мультиплікатора, а й за допомогою акселератора *. Е. Хан­сен та інші неокейнсіанці твердять, що сукупний попит на засоби виробництва, зумовлений збільшенням прибутків, зростає біль­ше, ніж збільшується попит на предмети споживання. Навіть не­значні коливання в попиті на готову продукцію, і насамперед на предмети споживання, на думку неокейнсіанців, спричинюють різкі зміни попиту на засоби виробництва.

* Акселератором (прискорювачем) називають відношення приросту Інве­стицій до приросту доходу.

У теорії акселерації не враховується характерне для періоду загальної кризи капіталізму недовантаження виробничих потуж­ностей. З цієї причини зростаючий попит на готову продукцію не завжди зумовлює значне збільшення виробництва засобів ви­робництва. Вчення про мультиплікатор і акселератор лежить в основі всіх сучасних неокейисіаиських теорій «економічного зростання». Мультиплікатор, як твердять неокейнсіанці, спричи­нює зростання прибутку, зайнятості і споживання, а акселератор стимулює нові інвестиції, які в свою чергу приводять в дію муль­типлікатор.

Головним фактором економічного зростання неокейнсіанці вважають інвестиції, абр, інакше кажучи, норму нагромадження капіталу. Проблема нагромадження розглядається у взаємозв'яз­ку із заощадженнями. Якщо інвестиції дорівнюють заощаджен­ням, то економіка не зазнає утруднень. Перевищення заоща­джень над інвестиціями призводить до недовантаження підпри­ємств і зростання безробіття. Навпаки, перевищення інвестицій­ного попиту над заощадженнями породжує зростання цін. Сам собою розгляд пропорцій між заощадженнями і нагромаджен­ням становить певний інтерес. Проте неокейнсіанці за допомо­гою цих другорядних зв'язків намагаються пояснити основні Еко­номічні процеси, що в корені помилкове.

Надалі неокейнсіанці почали брати до уваги й інші фактори, від яких залежить зростання виробництва. Вони почали конст­руювати моделі, в яких удосконаленням техніки, підвищенням продуктивності праці, доцільною зміною структури капітало­вкладень забезпечується високий темп зростання капіталістич­ного виробництва. Але й тут вони ігнорують внутрішні супереч­ності капіталізму, які негативно впливають на темпи зростання і виключають безперервне стійке збільшення виробництва.

Порівняно новий варіант теорії економічного зростання — по-сткейнсіанські моделі (Дж. Робінсон, Н. Калдор). Особливість їх полягає в тому, що темп зростання ставиться в залежність від розподілу доходу на заробітну плату і прибуток. Зміни в розпо­ділі впливають на загальну суму заощаджень, оскільки «схиль­ність до заощаджень> в одержувачів заробітної плати і прибут­ків різна. Саме розподіл залежить від темпу нагромадження. Темп визначає норму прибутку та її частку в доході. Залишок до­ходу перетворюється в заробітну плату. Згідно з моделлю Н. Калдора підвищення темпів зростання може бути забезпече­не лише завдяки перерозподілу національного доходу на користь прибутку. Ці висновки використовуються для виправдання по­літики буржуазної держави, спрямованої проти робітничого класу.

Дж. Робінсон виходить з того, що підвищення заробітної пла­ти, відповідне зростанню продуктивності праці, усуває труднощі в реалізації і є найважливішим стимулом економічного зростан­ня. Такі погляди відображують боротьбу робітничого класу за поліпшення свого становища. Водночас вона переоцінює значен­ня цієї боротьби. Зростання заробітної плати не може усунути суперечностей капіталістичного відтворення і його законів. Із своїх міркувань Робінсон робить помилковий висновок про мож­ливість співробітництва монополій і профспілок.

Поряд з розробкою практичних методів управління економі­кою теорії «регульованого капіталізму" мають на меті також ідеологічні цілі, намагаючись замаскувати антинародну суть державно-монополістнчного капіталізму.

У 70-х роках криза теорій «економічного зростання» стала очевидною. Економічна криза 1974 — 1975 pp., спричинене нею зростання інфляції і безробіття показали всю неспроможність ме­тодів державно-монополістичного регулювання.

Багато буржуазних економістів визнає, що економічне зро­стання неспроможне розв'язати проблеми, які постають перед суспільством. І головною причиною цього вони вважають те, що політика прискорення темпів економічного зростання не брала до уваги проблеми «якості життя», що породжувало соціальне на­пруження. Тому для пом'якшення соціальних конфліктів, на їхню думку, тепер вже потрібно знижувати темпи зростання. Та навіть якщо б ці поради й були реалізовані, це не дало б бажаних ре­зультатів. Зниження темпів зростання економіки неминуче спричинить безробіття. Трудящі маси можуть добитися підвищення «якості життя» лише через радикальні реформи, які несприйнят-ні для буржуазії. Але поради про зниження темпів зростання, аж до нуля, непридатні також і для буржуазії. Логіка конкурент­ної боротьби штовхає капіталістів на розширення виробництва, підвищення темпів зростання. До цього змушує капіталістів й економічне змагання двох світових систем.

Останнім часом до міркувань про поглиблення соціальних конфліктів в умовах економічного зростання додається проблема впливу економічного зростання на навколишнє середовище. В ряді праць буржуазні економісти намагаються довести, що концепції економічного зростання несумісні з інтересами охорони навколишнього середовища. Зокрема, ці ідеї знайшли відобра­ження в дослідженнях так званого Римського клубу — «Межі зростання», «Людство на розпутті», «Перетворення міжнарод­ного порядку» тощо. Проте ці вчені не пов'язують нераціональ­ного використання природних ресурсів з капіталістичною систе­мою. Причинами збитків, що завдаються природі, вони, як пра­вило, вважають лише сучасну техніку або приріст населення і психологію людей.

Позитивні програми охорони навколишнього середовища ма­ють паліативний і нерідко утопічний характер. Стійкої рівноваги між суспільством і природою можна досягти тільки на основі ліквідації капіталістичних відносин.

Поиск по сайту: