Методи експлуатації трудящих селян монополістичним капіталом

Найбільш поширеним методом експлуатації трудящих сільського господарства монопо­лістичним капіталом є «ножиці цін» на про­дукцію, яку селяни купують і продають, на промислові і сільськогосподарські товари. Промислові і торгові монополії продають селянам товари по мо­нопольно високих цінах, скуповуючи селянську пррдукцію по штучно занижених цінах.

Розрив у цінах на промислову і сільськогосподарську продук­цію зростає з підвищенням ступеня монополізації галузей еко­номіки, які прилягають до сільського господарства: сільськогос­подарського машинобудування, хімічної, комбікормової, харчо­вої та інших галузей промисловості, а також оптової і роздрібної торгівлі сільськогосподарськими і продовольчими товарами.

Селяни і дрібні фермери зазнають також експлуатації з боку банків, транспортних монополій, власників елеваторів, холодиль­ників, м'ясохолодобоен і т. д. Між безпосереднім виробником сільськогосподарської продукції і кінцевим її споживачем густа сітка капіталістичних хижаків, які наживаються, грабуючи тру­дящих міста і села. Тому участь селянина і трудящого фермера в кінцевій ціні продовольчих продуктів систематично скорочує­ться.

Посиленню експлуатації безпосередніх виробників у сільсько­му господарстві сприяє безпосереднє оволодіння монополіями сферою сільськогосподарського виробництва. В імперіалістич­них країнах характерною формою проникнення монополістично­го капіталу в сільськогосподарське виробництво, його монополі­зації є «вертикальна інтеграція», тобто підкорення інтересам мо­нополій селян і фермерів, що спеціалізуються на виробництві тієї чи іншої сільськогосподарської продукції. Безпосередній сільсь­когосподарський виробник при «вертикальній інтеграції» стає не тільки економічно залежним від монополії-«інтегратора», а й технологічно є лише однією з ланок виробничого процесу. Фак­тично селяни і фермери стають найманими робітниками моно-полії-«інтегратора» і зобов'язані виконувати умови нав'язаного їм контракту.

Монополістичної експлуатації зазнають і сільськогосподар­ські наймані робітники, серед яких багато розорених селян і фер­мерів, а також членів їхніх сімей. Вони перебувають у значно важчому становищі, ніж промислові робітники. їхня заробітна плата нижча, а умови праці важчі, ніж у промисловості. Робіт­ники в сільському господарстві часто не організовані в проф­спілки, тому їм важче боротися із свавіллям підприємців. На них, як правило, не поширюється соціальне і трудове законодав­ство, вони не одержують допомоги по безробіттю, компенсацій при промисловому травматизмі тощо. Індустріалізація виробни­цтва призводить до абсолютного зменшення попиту на наймані робочі руки і в сільському господарстві. Тому кількість сільсько­господарських робітників у сучасних умовах іноді скорочується швидше, ніж кількість фермерів і селян.

Втеча з сіл у місто не спроможна зменшити тягаря прихова­ного перенаселення в сільському господарстві. Зростає залеж­ність селян від роботи за иаймом. Дрібні селяни не спроможні забезпечити себе засобами існування з своїх клаптиків землі і змушені продавати свою робочу силу. Розорені селяни перетво­рюються в батраків з наділом у великих землевласників, у без­земельних батраків, і, нарешті, їх виганяють з сільського госпо­дарства. За період з 1950 по 1970 р. у країнах розвинутого капіталізму розорилось 22 мли. селян і фермерів — більш як половина сільськогосподарського населення цих країн.

Поиск по сайту: