Суть і мета неоколоніалізму

Ліквідація колоніальних імперій, завоюван­ня колишніми колоніями державної само­стійності — це велика перемога національно-визвольного руху. Проте це ще не означає повної ліквідації колоніалізму. Він ще продовжує існувати в новій формі, у формі неоколоніалізму.

Економічна залежність більшості країн, які розвиваються, від імперіалістичних держав, з одного боку, грунтується на їхній економічній відсталості, а з другого боку, спирається переважно на панівні позиції імперіалізму в світовому капіталістичному гос­подарстві: монополізацію головними імперіалістичними держа­вами ринку товарів, послуг, капіталу, сучасних засобів виробни­цтва, науково-технічного досвіду і знань, без використання яких не можна подолати економічної відсталості і добитися еконо­мічної незалежності.

Відсталість країн, які ще не порвали ланцюги економічної залежності від імперіалістичних держав, знаходить своє вияв­лення у низькому рівні розвитку продуктивних сил, потворно однобічній структурі господарства, багатоукладності, високій пи­томій вазі натурального господарства, архаїчних формах екс­плуатації трудящих (лихварський і купецький капітал, напів­феодальні форми ренти).

Переважання примітивної техніки і технології, натурального господарства та архаїчних форм виробництва зумовлює дуже низький рівень продуктивності праці.

У промисловості розвинутих капіталістичних країн рівень продуктив­ності праці в 5—7, а в сільському господарстві у 20—25 разів вищий, ніж у державах, що розвиваються.

У 1978 р. в країнах, що розвиваються, проживало понад 70% населення капіталістичного світу і було зосереджено 75% усіх сировинних ресурсів. Водночас на їхню частку припадало близько 15% промислового виробництва, 26% експорту І близько 50% сільськогосподарського виробництва капіталі* стичного світу.

За обсягом виробленого кінцевого суспільного продукту і національного доходу на душу населення розрив між розвинутими капіталістичними країна­ми і більшістю країн, що розвиваються, наростає від 11—12 разів у 50-х ро­ках до приблизно 14 разів у 70-х роках, незважаючи на деякі досягнення молодих країн в розвитку їхньої економіки.

Завоювання політичної незалежності (іноді формальної) країнами, які визволилися, змушує імперіалістичні держави пе­реходити від старих форм «традиційного» колоніалізму, що грун­туються на позбавленні поневолених народів державної само­стійності і широкому застосуванні методів позаекономічної екс­плуатації (примусова праця місцевого населення, колоніальна данина, податкова експлуатація, насильствене некомпенсоване відчуження власності), до нових форм і методів експлуатації, які спираються переважно на економічні позиції імперіалізму, що збереглися як у країнах, що розвиваються, так і в світово­му господарстві в цілому, а також на економічну відсталість мо­лодих країн.

Неоколоніалізм неправомірно зводити до специфічного полі­тичного курсу імперіалістичних урядів і монополій у змінених історичних умовах. Це — система економічних, політичних, воєн­них та інших відносин експлуатації імперіалізмом молодих на­ціональних держав через використання економічної відсталості останніх та їхнього нерівноправного, залежного становища у світовому капіталістичному господарстві.

Мета, яку ставлять перед собою неоколоніалісти, аж ніяк не зводиться тільки до здобування високих прибутків на інвесто­ваний у колишні колонії та залежні країни капітал і безпере­шкодного розпорядження цим капіталом. їхня мета полягає та­кож у тому, щоб утримати ці країни в рамках світової системи капіталістичного господарства, не допустити переходу їх на не-капіталістичний шлях розвитку. Вирішальне місце в арсеналі неоколоніалізму посідають засоби економічного, політичного, во­єнного та ідеологічного тиску. В пошуках соціальної опори центр ваги дедалі більше переноситься з феодальної і племінної вер­хівки на угоду з національною буржуазією, на використовування корупції місцевого державного апарату; за основу береться роз­виток національного, переважно приватногосподарського капі­талу, а також створення мішаних підприємств, капітал яких на­лежить приватним іноземним монополіям і місцевій національ­ній буржуазії.

Певні кола монополістичної буржуазії заінтересовані в де­якій модернізації економіки визволених країн, але на такому шляху, який гарантував би збереження основ існуючих нерівно­правних відносин, контроль за соціально-економічними відноси­нами і переважання приватнокапіталістичного підприємництва. Вудучи не в змозі перешкоджати розвитку промисловості в цих країнах, монополії намагаються взяти під свій контроль ці Процеси, спрямувати їх у капіталістичне русло і увічнити технологічну залежність від імперіалізму. Не задовольняючись вже роллю цих країн як аграрно-сировинних придатків, моно­полістичний капітал прагне перетворити країни, що роз­виваються, в індустріально-сировинні придатки світового капі­талістичного господарства.

Поиск по сайту: