Теорія «соціального ринкового господарства»

Представники західнонімецького неолібе­ралізму твердять, що у ФРН створено «соці­альне ринкове господарство», в основі якого лежить вільна конкуренція, підтримувана державою. Характерними рисами цієї теорії є заперечення панування монополій у ФРН, міркування про «до­помогу економічно слабким групам», про перерозподіл державою в інтересах останніх національного доходу, про «депролетариза-цію робітників» через «наділення їх власністю», про подолання капіталістичного циклу. Мета таких тверджень — замаскувати дальше зростання державно-монополістичного капіталізму.

Неоліберали розуміють, що вільна конкуренція не може роз­виватися автоматично, всупереч тенденції до укрупнення вироб­ництва і монополізації. Тому держава, на їхню думку, повинна постійно підтримувати вільну конкуренцію, тобто здійснювати заходи з охорони капіталістичної власності і стежити за додер­жанням «правил» конкуренції.

Показуючи західнонімецьку державу як безстороннього ар­бітра, що стоїть над класами, неоліберали намагаються замаску­вати його класову суть. Насправді буржуазна держава, яка зро­слася з монополіями, діє в їхніх інтересах, про що свідчать класовий характер державного бюджету, антиробітниче законо­давство тощо. Та й закон (1958 p.), який забороняє утворення картелів, залишив недоторканими наявні монополії і, по суті, дозволив створення нових монополій.

Сучасному капіталізму поряд із суперечністю між працею і капіталом властива глибока суперечність між монополіями і реш­тою прошарків нації. У зв'язку з цим відверта апологія монополій не може розраховувати на який-небудь значний успіх серед насе­лення. Тому, вдаючись до демагогічної критики капіталістичних монополій, неоліберали, як правило, оголошують наймогутніши-ми і найнебезпечнішими «монополіями» професійні спілки.

Мета виступів ідеологів монополій проти втручання держави в економіку насамперед полягає у тому, щоб добитися відміни тих поступок, які буржуазна держава змушена робити трудящим в результаті піднесення страйкового руху, тобто ліквідувати і без того незначні витрати на допомогу по безробіттю і соціальному забезпеченню, на охорону здоров'я тощо.

Зниження темпів зростання промислового виробництва і на­ростання економічних труднощів у ФРН наприкінці 60-х — на початку 70-х років призвели до посилення критики неолібералізму з боку самих буржуазних економістів. За твердженням багатьох з них, свободи конкуренції на практиці не можна досягти через концентрацію економічної могутності в руках найбільших підприємств. Під натиском фактів капіталістичної дійсності і критики з боку иеокейнсіаиців до концепції «соціального ринкового господарства» було включено положення про «гло­бальне врегулювання» економіки державою, а саме «соці­альне ринкове господарство» почали називати «освіченим рин­ковим господарством».

«Неокласичні» теорії економічного зростання

Відродження і поширення «неокласичних» теорій економічного зростання зумовлено кількома причинами: по-перше, негативни­ми наслідками практики державно-монопо­лістичного регулювання, яка грунтувалася на кейнсіанських теоріях. Ці наслідки виявляються у зростанні державних витрат і дефіциту державного бюджету, посиленні інфляції. По-друге, порівняно сприятливою кон'юнктурою в ряді капіталістичних країн, в умовах якої знизилося безробіття і під­вищилися темпи розвитку економіки. У цій обстановці постало питання про можливості зростання виробництва не тільки в ре­зультаті введення невикористовуваних потужностей, а й внаслі­док впровадження нової техніки, підвищення продуктивності праці. По-третє, тим, що кейнсіанські теорії зростання аж ніяк не можна було рекомендувати для країн, які розвиваються і від­чувають нестачу капіталів, володіючи великими ресурсами робо­чої сили.

Найбільш відомі представники «неокласичної» теорії зростан­ня — американський економіст Р. Солоу та англійський економіст Дж. Мід. Ця теорія називається так тому, що запозичила в «нео­класиків» (англійський економіст А. Маршалл) основні вихідні передумови й інструмент аналізу. «Неокласичні» теорії зростан­ня виходять з передбачення панування вільної конкуренції, в умо­вах якої власники факторів виробництва дістають нагороду від­повідно до так званих «граничних продуктів» (під ними розу­міють заробітну плату, прибуток і ренту). На думку прихильни­ків «неокласичної» концепції економічного зростання, головні фактори виробництва використовуються /повністю, його дося­гають механізмом вільної конкуренції, яка впливає на ціни факторів виробництва.

Інша особливість цієї теорії полягає в тому, що вона розгля­дає як фактор зростання не тільки капіталовкладення, а й працю, природні ресурси, технічний прогрес. Останній фактор включають або як самостійний фактор, або як засіб впливу на продуктив­ність інших факторів.

На відміну від попередніх «неокласичних» теорій, сучасні «неокласики» відкидають стару концепцію, відповідно якій за­міна праці капіталом вела до зростання продуктивності праці і зниження продуктивності капіталу. Тепер висувається завдання збільшувати виробництво при найменших затратах праці і капіталу.

Особливістю сучасних теорій є й те, що зростання вони трак­тують не як порушення рівноваги, а як нормальний стан. Мова йде про «збалансоване зростання», при якому пропозиція і по­пит перебувають у відповідності одне з одним.

Центральною в «неокласичних» теоріях є проблема потенці­ально можливого темпу зростання з урахуванням наявності факторів виробництва та їхнього оптимального використання.

Основна вада «неокласичних» теорій економічного зростання полягає в тому, що вони зовсім обходять проблему реалізації продукції. Ці економісти однобічно трактують проблему відтво­рення, фіксуючи увагу на витратах виробництва і на тому, щоб при мінімуму витрат одержати максимум прибутку. Вони не враховують того, що зниження з цією метою заробітної плати веде до відносного зменшення попиту і погіршення умов реалі­зації.

Спроби «неокласиків» виробити модель «збалансованого» зростання виробництва, обходячи питання про реалізацію про­дукції, є найвразливішою ланкою цієї концепції. Ця теорія далека від реальності і в тому розумінні, що вона виходить з концепції стійкої рівноваги, яка виключає економічні кризи.

«Неокласичні» теорії зростання виходять з наявності вільної конкуренції. Ця передумова є значним відступом від реальнос­ті, оскільки вільна конкуренція в умовах панування монополій фактично відсутня. Так само припущення про повне використан­ня всіх факторів виробництва не відповідає дійсності, бо існують безробіття і недовикористання виробничих потужностей.

Досвід показує, що протягом тривалих періодів механізм цій не веде до усунення надлишку факторів виробництва, не забез­печує «збалансованого» зростання. В сучасних умовах й ці еко­номісти змушені визнавати необхідність збільшення державних витрат, які сприяють підвищенню ефективності економіки (роз­виток науки, підготовка кадрів).

Сучасний варіант неокласичних теорій зростання — теорія циклу (М. Фрідман). Згідно з цією теорією, причиною порушення стабільного ладу процесу відтворення є зрушення в грошовій сфері. Скорочення грошової маси призводить до сповільнення темпів економічного зростання, а її збільшення — до підвищен­ня. Насправді рух грошової маси зовсім не довільний, а спри­чинюється об'єктивними факторами, що лежать в глибині еконо­міки. Прихильники даної теорії використовують суб'єктивний підхід, не розкривають справжніх причин коливань грошової маси і швидкості її обігу.

Монетаристська схема дає поверхове, викривлене відображен­ня реальних процесів капіталістичного відтворення. Мета цієї теорії полягає в тому, щоб відвернути увагу від глибоких антаго­ністичних суперечностей капіталістичного виробництва, перенести розгляд усіх найважливіших проблем в «поверхневу сферу», тобто в сферу обігу.

Як і неокейнсіанці, представники «неокласичної» теорії зрос­тання розглядають виробництво взагалі, ігноруючи специфіку капіталізму, його антагоністичні суперечності.

$ 4. Розробка методів державно-монополістичного і внутрішньофірмового регулювання

Поиск по сайту: