Єдність і відмінність абсолютної і відносної додаткової вартості

Виробництво абсолютної і відносної додаткової вартості, як було показано вище,— це два способи виробництва і привлас­нення додаткової вартості власниками засобів виробництва еко­номічним примусом робітників, два способи підвищення ступеня експлуатації найманих робітників.

Обидва способи виробництва додаткової вартості передба­чають певний рівень суспільної продуктивності праці, що дає " змогу обмежити необхідний робочий час, тобто час, протягом якого відтворюється еквівалент вартості робочої сили, частиною робочого дня. Якби весь робочий час, що є в розпорядженні ви­робника, був затрачений на виробництво засобів існування, необ­хідних йому і його сім'ї, то в нього не лишилося б часу для без­платної праці на користь експлуататора. Тому абсолютна додат­кова вартість, писав К. Маркс, відносна. Вона відносна тому, що її виробництво врешті-решт пов'язане з певним рівнем продук­тивності праці, що дає можливість обмежити необхідний робочий час частиною робочого дня. Відносна ж додаткова вартість абсо­лютна тому, що її виробництво передбачає абсолютне подовжен­ня робочого дня за межі необхідного робочого часу. Додатковий час в межах незмінного робочого дня збільшується за рахунок зменшення необхідного робочого часу в зв'язку із зростанням продуктивності праці.

Єдність способів виробництва абсолютної і відносної додат­кової вартості виявляється і в тому, що засобом одержання як абсолютної, так і-відносної додаткової вартості є експлуатація і підвищення інтенсивності праці. Зростання інтенсивності праці означає збільшення затрат життєвої енергії робітника за одини­цю часу. Треба розрізняти підвищення індивідуальної інтенсив­ності праці, тобто її посилення на окремих підприємствах, і під­вищення суспільно нормального рівня інтенсивності праці.

Припустимо, що індивідуальна інтенсивність праці збільшилася в 1,5 раза. Тепер за той самий час робітник виробляє в 1,5 раза більше одиниць товару. При цьому вартість кожної одиниці товару незмінна. Як було показано в попередньому розділі, інтенсивніша праця створює в рівні періоди часу не тільки більшу кількість товарів, а й більшу вартість порівняно із суспільною працею середньої інтенсивності. Вартість же одиниці товару лишається попе­редньою. У нашому прикладі (за кількістю енергії, що витрачається) година інтенсивної праці дорівнюватиме 1,5 години суспільно необхідної праці. Тепер в результаті збільшення інтенсивності праці для відтворення еквівалента вар­тості робочої сили робітнику потрібно вже не 6 годин, а 4. Ллє за ці 4 години він витрачає життєвої енергії стільки, скільки витрачав її раніше за 6 годин.

Ступінь експлуатації робітників, що працюють з підвищеною інтенсивністю праці, зростає, бо необхідний робочий час у цьому разі зменшується, а додатковий час відповідно збільшується. Зміна у співвідношенні необхідного і додаткового робочого часу при зростанні інтенсивності праці відбувається внаслідок ущіль­нення робочого дня. Таким чином, підвищення індивідуальної інтенсивності праці виступає як приховане подовження робочого дня (його ущільнення) і тому є способом виробництва абсолют­ної додаткової вартості.

Збільшення середньої суспільної інтенсивності праці означає, що суспільно нормальні умови виробництва змінилися, суспільна продуктивність праці зросла, у даному разі суспільна вартість одиниці продукції зменшилася. Якщо зміна умов виробництва поширюється і на ті галузі,, де створюються засоби існування ро­бітників і засоби виробництва для створення цих засобів існу­вання, то в результаті цього необхідний робочий час скорочуєть­ся, від чого виграє весь клас капіталістів, що починають одержу­вати відносну додаткову вартість. Отже, підвищення суспільно нормального рівня інтенсивності праці виступає як засіб вироб­ництва відносної додаткової вартості.

Проте між способами виробництва абсолютної і відносної до­даткової вартості є відмінність. Вона з усією очевидністю виявляється тоді, коли мова заходить про конкретний шлях підвищен­ня норми експлуатації за даних конкретних умов. Виробництво абсолютної і відносної додаткової вартості розрізняють як за ме­тодами, засобами і умовами збільшення додаткового робочого часу, так і за суспільними його наслідками. Виробництво абсо­лютної додаткової вартості, що здійснюється абсолютним подов­женням робочого дня, наочно ілюструє посилення експлуатації робітників капіталістами, наступ буржуазії на життєві інтереси пролетаріату.

Одержання відносної додаткової вартості є більш витонченим способом експлуатації робітників, оскільки воно не зачіпає за­гальної тривалості робочого дня і тим самим маскує підвищення ступеня експлуатації. Виробництво відносної додаткової вартості пов'язане із зростанням продуктивності праці, з удосконаленням техніки виробництва. Проте впровадження удосконалених зна­рядь праці, зміна організації виробництва в умовах капіталізму неминуче веде до підвищення інтенсивності праці, до витіснення робітників з виробництва та інших наслідків, що характеризу­ють процес погіршення становища робітничого класу.

Історично виробництво абсолютної додаткової вартості пере­важало на ранніх стадіях розвитку капіталізму—при простій кооперації і мануфактурі, коли виробництво грунтувалося на ручній праці і для створення додаткової вартості капітал вико­ристовував методи, засоби і умови виробництва ремісничих май­стерень і селянських господарств. При простій кооперації і ману­фактурі подовження робочого дня було основним способом ви­робництва додаткової вартості. Зрозуміло, що на цих стадіях розвитку капіталізму мало місце і виробництво відносної додат­кової вартості, бо кооперація і мануфактура є історичними ста­діями підвищення суспільної продуктивності праці при капіта­лізмі, а отже, і виробництва відносної додаткової вартості.

Виробництво додаткової вартості передбачає підпорядкуван­ня праці капіталу. Це означає, що найманий робітник продає свою робочу силу капіталісту, працює під його контролем і ство­рює капіталісту додаткову вартість. Переважання виробництва абсолютної додаткової вартості характеризувало здебільшого формальне підпорядкування праці капіталу. У мануфактурний період наймані робітники не були ще остаточно прикуті до капі­талістичних підприємств. Колишні селяни ще не втратили зв'яз­ків із землею, мали своє господарство. Колишні ремісники, на­вчені робітники могли залишити підприємство капіталіста і стати самостійними виробниками. Різниця в затратах праці на вироб­ництво продукції на капіталістичних підприємствах і в ремісни­чих майстернях була невелика. Продукція ремісників могла ви­тримувати конкуренцію з продукцією капіталістичних під­приємств.

У цей період капітал ще не повністю підпорядкував собі пра­цю. Підпорядкування праці капіталу було ще формальним.

З переходом до машинної індустрії основним сяособом ви­робництва, додаткової вартості стало виробництво відносної до­даткової вартості. Проте капіталісти продовжували і продовжу­ють використовувати також методи виробництва і абсолютної додаткової вартості — подовження робочого дня, підвищення ін­тенсивності праці.

Переважання виробництва відносної додаткової вартості означає, що капіталісти для її створення застосовують властиві їм специфічно капіталістичні методи, засоби і умови виробниц­тва. Переважання виробництва відносної додаткової вартості виражає реальне підпорядкування праці капіталу, панування капіталістичного способу виробництва. Тепер машина виконує виробничі функції робітника, визначає поділ праці всередині під­приємства, задає темп і ритм роботи. Робітник перетворюється в придаток машини і поза роботою на капіталістичному підпри­ємстві не може виявити свою здатність до праці, а отже, одержу­вати засоби існування. Підпорядкування праці капіталу стало не тільки формальним, а й реальним. Завершився процес, який роз­почався з виникненням капіталістичного способу виробництва.

Нині в країнах капіталу широко використовують обидва спо­соби виробництва додаткової вартості, але, як і колись, перева­жає виробництво відносної додаткової вартості. Зростанню сту­пеня експлуатації робітників служать використання капіталіста­ми науково-технічного прогресу і підвищення інтенсивності лраці.

Поиск по сайту: