Особливості економічної кризи 1974—1975 pp

Наприкінці 1971 — на початку 1972 р. в США спостерігалася затяжна депресія, що змінилася потім пожвавленням, а з осені 1972 р.— піднесенням. Одночасно у фазу піднесення вступила більшість розвинутих капіталістич­них країн. Проте піднесення тривало недовго. З кінця 1973 р. економіка всіх розвинутих капіталістичних країн почала зазна­вати серйозних економічних утруднень, а в 1974 р. всі ці країни ввійшли у фазу кризи. Вона розвивалася на основі дальшого поглиблення загальної кризи капіталізму, і за глибиною та гост­ротою її можна порівняти лише з кризою 30-х років. Ця криза найбільш вразила високорозвинуту державно-монополістичну економіку, що склалася в післявоєнний період.

На відміну від попередніх економічних криз, вона синхронно вразила всі розвинуті капіталістичні країни. Така синхронність кризи в післявоєнний період спостерігалася вперше. Вона пояс­нюється деякими новими явищами, що з'явилися в економіці капіталізму за останні роки.

Насамперед слід відмітити деяке нівелювання в техніко-еко-номічному рівні головних імперіалістичних країн та імперіалі­стичних центрів. Це нівелювання було результатом дальшого розвитку процесу інтернаціоналізації господарського життя, між­народного поділу праці, спеціалізації і в зв'язку з цим посилення взаємозалежності між окремими національними імперіалізмами. В Європі цьому значною мірою сприяла імперіалістична інтегра­ція. Нівелювання визначало синхронність настання фази циклу в головних капіталістичних країнах. Воно ж було основою більш важкого перебігу самої кризи, оскільки виключало можливість пом'якшення труднощів кон'юнктури в одній країні за рахунок сприятливої кон'юнктури іншої країни.

Ще одна особливість кризи 1974—1975 pp. полягає в тому, що ця криза переплелася з рядом криз в інших сферах світового капіталістичного господарства: з енергетичною, екологічною, про­довольчою. Ці кризи, як наслідок загострення основної супереч­ності капіталізму між суспільним характером виробництва і ка­піталістичною формою привласнення, у свою чергу посилили еко­номічну кризу надвиробництва і ускладнили вихід з неї.

Слід відмітити й таку особливість кризи 1974—1975 pp.: вона відбувалася в умовах світової валютної кризи, яка ускладнила торговельні й економічні зв'язки між окремими ланками світової капіталістичної системи господарства.

Нарешті, криза 1974—1975 pp. відбувалася в умовах надзви­чайного розладу грошово-кредитної системи капіталістичних країн, коли інфляційні процеси набули некерованого характеру і ускладнювали традиційний вихід з кризи.

Економічна криза важким тягарем лягла на плечі трудящих мас і дуже загострила всі соціальні суперечності капіталістич­ного світу.

Наведемо деякі дані, що характеризують кризу 1974—1975 pp. Промис­лове виробництво розвинутих капіталістичних країн в цілому скоротилося на 7%. Особливо скоротилося виробництво в країнах з високорозвииутою дер­жавно-монополістичною економікою: в Японії на 20,2% в Італії —на 13,5, у Франції— на 13,2, в США — на 15,3, в Англії —на 4,7%. Обсяг сукупного національного продукту в розвинутих капіталістичних країнах скоротився на 2,3%, валові капіталовкладення в розширення і модернізацію основних фон­дів зменшилися на 14,6%. Виробничі потужності цих країн використовувалися тільки на 70—72%, а в США цей показник знизився до 64%. Кризове падіння тривало 11 місяців.

Скорочення виробництва, недовантаження продуктивних потужностей потягли за собою катастрофічне зростання безробіття. На середину 1975 р. повністю безробітних у розвинутих капіталістичних країнах, тільки за офі­ційними даними, було понад 15 мли. чоловік. При цьому не враховувались безробітні, які не стоять на обліку і втратили будь-яку надію мати хоч якусь роботу. Не враховувались також особи, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Особливо постраждали від безробіття інозем­ні робітники, національні меншості, старі та молодь. У США, наприклад, серед негритянської молоді безробітні становили 40%.

Розгул інфляції набув нечуваних розмірів і потяг за собою не менш катастрофічне зростання вартості життя. Тільки за 1974 і 1975 pp. ціни на продовольство зросли на 33%, у тому числі в Англії —на 45%, в Ітаїії і Япо­нії — на 48, в США - на 24%.

Після кризи 1974—1975 pp. економіка капіталізму перейшла у фазу затяжної депресії, потім після деякого пожвавлення в 1977 р. вступила в фазу чергового циклічного піднесення. Однак піднесення економіки, що тривало в 1977—1978 pp. і першій половині 1979 p., було повільним і вкрай нестійким. Незважаючи на те що в цілому розвинуті капіталістичні країни перевищили на цей час передкризовий рівень, наслідки кризи 1974—1975 pp. не вдалось повністю подолати. Внутрішні і зовнішні суперечно­сті продовжують залишатися гострими. Поглиблюються енергетична й валютно-фінансова кризи. Продовжують залишатися гострими проблеми інфляції і безробіття, поглиблюються між-імперіалістичні суперечності, зокрема суперництво між трьома конкуруючими центрами імперіалістичної сили: США, «Спіль­ним ринком» і японським імперіалізмом.

Даючи оцінку стану економіки капіталістичних країн, Л. І. Брежнєв у доповіді на XXV з'їзді КПРС зазначав, що «тепер усі бачать: спростовано один з головних міфів, створених реформістами і буржуазними ідеологами,— міф про те, ніби капі­талізм наших днів здатний позбутися криз. Нестабільність капіталізму стає дедалі очевиднішою» ¹.

¹ Матеріали XXV з'їзду КПРС, с. 31—32.

Про спланований капіталізм» і про неможливість усунення криз

Незважаючи на всі зусилля, буржуазній державі і монополіям не вдалося усунути циклічність відтворення, кризи надвироб­ництва. Буржуазна держава внаслідок своєї класової природи не спроможна ліквідувати головну основу економічних криз — приватнокапіта­лістичну власність на засоби виробництва. Більше того, охорона капіталістичного ладу, гарантування недоторканості приватно­капіталістичної власності — головна мета діяльності буржуазної держави.

Із розвитком імперіалізму відбувається процес прогресуючого посилення суспільного характеру виробництва. В умовах сучас­ного капіталізму він виявляється в збільшенні розмірів підпри­ємств, прискоренні і поглибленні суспільного поділу праці і спе­ціалізації підприємств. В умовах монополістичного капіталізму посилення суспільного характеру виробництва спричинило підви­щення рівня організації виробництва на окремому підприємстві, організації виробництва і обміну в масштабах великих вироб­ничо-збутових комплексів, якими є монополістичні об'єднання. Державні заходи щодо регулювання виробництва поступово пе­реплітаються з програмами окремих монополій, а також з їхніми спільними діями як наслідком картельних та інших зв'язків. Так з'явилося державно-монополістичне програмування еконо­міки. Проте, оскільки зберігається панування капіталістичної власності, залишається непорушним приватнокапіталістичний ха­рактер привласнення результатів виробництва, у масштабі всього суспільного виробництва і далі панує анархія. Організація ви­робництва і обміну в умовах сучасного капіталізму неминуче залишається частковою, обмеженою, вона суперечить анархії товарно-капіталістичного виробництва.

Буржуазна держава не спроможна повністю овоЛодіти про­цесом відтворення. Про це свідчить практика державного про­грамування, наприклад, у Франції і Японії, де на період у п'ять і більше років розробляються погоджені програми дій держави і монополій. Це — найбільш розвинута система державно-моно-полістнчного програмування. Але й тут за межами програмування фактично лишається немонополістичний сектор, і спроби по­ставити його в загальні рамки регулювання, як правило, не дають бажаних результатів. Що ж до монополій, то вони, беручи участь у розробці контрольних цифр програм розвитку, керу­ються насамперед не інтересами суспільства, а власними інтере­сами. Тільки у виняткових випадках програма відповідає інте­ресам усіх монополістичних груп. Залежно від кон'юнктури рин­ку монополії запрограмовані обсяги виробництва.

Так зване «перевиконання» програми в роки доброї кон'юнк­тури відповідає об'єктивним закономірностям капіталістичного нагромадження і тому передує періоду поганої кон'юнктури, коли програма «недовиконується». Державно-монополістичне програмування лише видозмінює, але не відміняє властивого капіталістичному відтворенню циклічного характеру. Щоб подо­лати циклічність економіки, буржуазна держава повинна була б позбавити монополії можливості використовувати нагромаджен­ня на свій розсуд, а це означає посягнути на панування приват­ної власності.

Буржуазна держава не має реальних можливостей, щоб своє­часно передбачити зміни ринкової кон'юнктури. Внаслідок ко­мерційної таємниці неможливо забезпечити приплив статистич­них відомостей, потрібних для ефективного прогнозування і ре­гулювання економіки.

Навіть тоді, коли прогноз збігається з дійсністю, засобів, до яких держава може вдатися, не досить. Відомо, що матеріаль­ною основою циклу є рух основного капіталу. У сучасній капі­талістичній економіці велике значення мають фонди домашнього господарства, від періодичного оновлення яких залежить коли­вання попиту на споживчі товари тривалого користування. При­пустимо, що прогноз передбачає скорочення попиту на устатку­вання і споживчі товари тривалого користування. Держава може збільшити розміри власного будівництва, дати додаткові замов­лення монополіям, які випускають ці види продукції, надати податкові пільги з капіталовкладень, полегшити умови продажу споживчих товарів на виплат, компенсувати скорочення вироб­ництва в машинобудуванні і галузях, що випускають споживчі товари тривалого користування, зростанням попиту на інші то­вари. Але вона не може закупити всю нереалізовану продукцію й устаткування, примусити капіталістів замінювати устаткуван­ня негайно після його встановлення, а споживача — купувати нові товари тривалого користування відразу після придбання аналогічних товарів.

Здебільшого буржуазна держава не може вжити скільки-небудь ефективних заходів щодо врегулювання економічного циклу. Підвищення або зниження податків, дисконтної ставки позичкового процента та інші заходи звичайно зустрічають про­тидію окремих груп монополістичної буржуазії, яким вони неви­гідні. Далеко не завжди можлива й координація дій між урядами різних капіталістичних країн: заважають міжімперіалі-стичні суперечності. Та оскільки існує розвинутий світовий ри­нок, жодна з країн не може запобігти погіршенню економічної кон'юнктури, якщо в інших країнах не здійснюють таких заходів.

Нарешті, не завжди вжиття певних заходів антикризової дер­жавної політики відповідає загальнокласовим інтересам буржуа­зії. В умовах промислового піднесення знижується рівень без­робіття, робітничий клас, як правило, добивається збільшення заробітної плати. Але капіталісти заінтересовані у збільшенні безробіття, зниженні життєвого рівня трудящих і аж ніяк не завжди прагнуть запобігти кризам. Невелику кризу вони роз­глядають як наступ на життєвий рівень трудящих.

Нерідко таке «кровопускання» роблять ще до того, як в еко­номіці намічається перелом кон'юнктури. Буржуазія підносить «дефляційні» заходи як боротьбу з інфляцією і кризою платіж­ного балансу. Насправді зміст їх — це наступ проти трудящих, а результат — застій або кризовий спад економіки.

Економічна криза 1974—1975 pp., а також інші кризові яви­ща, що вразили багато сфер життя буржуазного суспільства, свідчать про безсилля державно-монополістичного регулювання перед стихійними законами капіталістичного способу виробни­цтва, яке грунтується на пануванні капіталістичної власності на засоби виробництва. Тепер вже ніхто не може заперечувати існування кризи державно-монополістичного регулювання еконо­міки як прояву дальшого поглиблення загальної кризи капіта­лізму. Життя знов і знов підтверджує справедливість ленінських слів про те, що «повної планомірності, звичайно, трести не да­вали, не дають досі і не можуть дати» *.

Поиск по сайту: