Теорія «стадій суспільного розвитку»

Одним з різновидів теорії «індустріально­го суспільства» є теорія «стадій суспільно­го розвитку», сконструйована американ­ським економістом У. Ростоу. її мета — під­мінити марксистсько-ленінське вчення про суспільно-економічні формації іншою схемою історичного процесу розвитку суспіль­ства. На думку Ростоу, усі суспільства відповідно до рівня їх еко­номічного розвитку можна віднести до однієї з п'яти категорій: «традиційне суспільство», «перехідне суспільство», в якому за­кладаються основи перетворення; суспільство, що переживає «процес зрушення», «суспільство, яке дозріває», і «суспільство, яке досягло високого рівня масового споживання».

«Традиційне суспільство», твердить Ростоу, характеризується «доньютонівською наукою і технікою» і переважанням сільського господарства. У «перехідному суспільстві» виникають підприєм­ства сучасної промисловості, банки. На стадії «зрушення» швид­ко зростають промисловість і сільське господарство. «Суспільст­во, яке дозріває», забезпечує постійне підвищення випуску про­дукції над зростанням населення. Остання, найвища стадія ха­рактеризується тим, що головну роль починає відігравати вироб­ництво предметів споживання тривалого користування і послуг. Як бачимо, за основу розмежування стадій суспільного розвитку Ростоу бере різні моменти: рівень розвитку техніки, норму нагро­мадження, рівень споживання. Він не хоче бачити принципової відмінності в суспільних системах капіталістичних і соціалістич­них країн. Економічну систему США Ростоу зображує як найвищу стадію суспільної еволюції, стадію високого рівня масово­го споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн.

Уся теорія «стадій суспільного розвитку» пройнята прагнен­ням подати країни капіталізму і соціалізму лише як два різнови­ди «індустріального суспільства». Посилаючись на техніко-еко-номічні показники — норму нагромадження, технічний рівень виробництва, рівень споживання, Ростоу заявляє, що «структура радянської економіки наближається до структури економіки За­ходу», що в радянській економіці відбуваються структурні зміни, які надають їй «загальновживаного вигляду». У схемі Ростоу ко­мунізм — це «хвороба перехідного періоду» в тих випадках, коли виникає потреба прискорити індустріалізацію, один з можливих шляхів переходу до «єдиного індустріального суспільства». Тут найбільш чітко проступає мета всіх побудов Росгоу — відшукати альтернативу комунізму, довести неможливість перемоги країн соціалізму в економічному змаганні з капіталізмом, за­маскувати зростання загнивання і нестійкості капіталізму, зокрема американського.

"Нове Індустріальне суспільство"

Американський буржуазний економіст Дж. Гелбрейт висунув свій варіант теорії «ін­дустріального суспільства», який дістав наз­ву теорії «нового індустріального суспільства». Усі найважли­віші явища сучасного капіталізму Гелбрейт пояснює прямим і безпосереднім результатом сучасного розвитку техніки. Аналіз специфічних особливостей капіталізму і соціалізму, економічних закономірностей розвитку двох різних суспільно-економічних формацій він вважає зайвим.

Техніка і технологія, на його думку, самі породжують нові економічні риси, що стали характерними для сучасного капіта­лізму. Найважливіша з них — планування. Зміни в техніці, твер­дить Гелбрейт, спричинили утворення найбільших корпорацій — основи індустріальної системи; ці ж зміни ведуть далі до з'єднання корпорацій з державою. Так виникає «нове індустрі­альне суспільство» — підсумок і вияв науково-технічного прогресу.

Концепція Гелбрейта спрямована насамперед проти ленін­ської теорії імперіалізму. Монополії, їхнє панування американ­ські економісти виводять з техніки незалежно від капіталістич­них виробничих відносин. В. І. Ленін, як відомо, показав, що панування монополій надзвичайно загострює суперечності капі­талізму. У Гелбрейта висновок інший: корпорації нібито усува­ють конкуренцію, ведуть до планового господарства.

Технікою, її розвитком буржуазний економіст намагається пояснити й соціальні явища сучасного капіталізму. Він — про­повідник класової гармонії. На його думку, реальну владу в ке­рівництві корпораціями мають вже не власники капіталу, а «тех-ноструктура», що складається з інженерів, учених і адміністраторів. «Техноструктура», як прагне подати її Гелбрейт, відмо­вилася від принципу максимального прибутку і діє в інтересах усього суспільства. У реальній дійсності інтелігенція зовсім не є єдиним цілим. За «техноструктурою» у Гелбрейта фактично при­ховується фінансова олігархія — вона і є тією сілою, «елітою», яка панує в економіці і політиці сучасного капіталізму.

Говорячи про проблеми соціальної структури «нового інду­стріального суспільства», Гелбрейт пише про виникнення «ново­го класу» — «білих комірців», до якого він відносить також і кваліфікованих робітників, вважаючи їх продовженням «техно-структури». В результаті збільшення під дією науково-технічної революції кількості кваліфікованих робітників і скорочення кіль­кості робітників, зайнятих фізичною працею, робиться висновок «про спадне значення робітничого класу», про «різке зниження значення профспілок як соціальної сили», про зближення інтере­сів «нового класу техноструктури» в досягненні «спільних соці­альних цілей».

Гелбрейт спотворено трактує поняття «робітничий клас», від­носячи до нього тільки людей фізичної праці. Проте в умовах науково-технічної революції підвищується питома вага розумо­вої праці у виробничій діяльності робітників. Поряд із збіль­шенням кількості кваліфікованих робітників збільшується кіль­кість тих, хто працює за наймом, займається переважно розумо­вою працею.

Факти показують, що науково-технічна революція не тільки не зупинила процес відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва, а, навпаки, посилила його. Положення теорії «індустріального суспільства» про класову гармонію спро­стовується піднесенням страйкового руху і розгортанням полі­тичних форм класової боротьби в індустріально розвинутих капі­талістичних країнах.

У книгах «Економічні теорії і цілі суспільства» (1976) і «Вік невпевненості» (1977) Дж. К. Гелбрейт вносить зміни в свою концепцію «індустріального суспільства». Насамперед, він роз­лучається з попередніми ілюзіями відносно прогресивних праг­нень великих корпорацій. Гелбрейт визнає і факт підпорядкуван­ня держави корпораціям. Він висловлює також сумніви щодо позитивних наслідків політики економічного зростання. Гелбрейт висуває програму буржуазних реформ, яку називає «вимуше­ним соціалізмом». Мова йде пра емансипацію держави від «тех­ноструктури», про націоналізацію воєнної промисловості, про посилення планування, про прогресивний прибутковий податок тощо. Оскільки деякі пропозиції Гелбрейта спрямовані проти монополій, вони заслуговують позитивної оцінки. Але оскільки Гелбрейт вважає, що всі ці реформи можна здійснити без кла­сової боротьби, його пропозиції мають утопічний характер і від­вертають трудящих від боротьби за справжній соціалізм, спря­мовані на збереження капіталізму.

"Пості ндустріальне суспільство»

Названі праці Гелбрейта свідчать про кри­зу теорії «індустріального суспільства», в основі якого лежить дальше поглиблення суперечності між суспільним характером виробництва і приват­нокапіталістичним привласненням. Ця криза зумовила відмову частини буржуазних економістів від теорії індустріального су­спільства. Інші почали розглядати її як певну стадію, а не як кінцеву форму суспільства. У цій обстановці дедалі більшого значення набуває концепція «постіндустріального суспільства». Вона дістала поширення наприкінці 60-х років. Найбільш визнач­ним її представником є американський соціолог Д. Белл. «Пост-індустріальие суспільство», як твердять буржуазні економісти, це — насамперед суспільство послуг, де більше половини насе­лення зайнято поза сферою матеріального виробництва. Воно характеризується також тим, що промислові фірми і корпорації втрачають свою провідну роль, ефективність праці перестає бути першочерговим завданням, дедалі більше знижується зна­чення ринку, економіка набуває «погодженого характеру»; темпи її розвитку підвищуються, забезпечується загальний добробут, високий рівень доходу на душу населення, управління суспіль­ством переходить до вчених.

В основі цієї концепції — все той же підхід до характеристики суспільства лише з позицій техніки, взятої у відриві від способу виробництва. Насправді зміна у співвідношенні кількості зайня­тих у матеріальному виробництві і у сфері послуг на користь останньої зовсім не означають переходу до якогось нового типу суспільства, що визначається насамперед способом виробництва. Буржуазні економісти перебільшують роль сфери послуг. Хибна методологія приводить їх до неправильної класифікації галузей. Так, усю торгівлю, весь транспорт і зв'язок буржуазна статисти­ка відносить до сфери послуг, тоді як там продовжується процес виробництва. Незважаючи на зростання ролі сфери послуг, і те­пер провідна роль лишається за сферою матеріального вироб­ництва.

Буржуазні економісти обходять питання про те, що зростання сфери послуг в капіталістичному суспільстві значною мірою по­в'язане з мілітаризмом, зростанням поліцейського апарату і па­разитичного споживання. Мета міркувань про «постіндустріальне суспільство» — приховати всевладдя фінансової олігархії, при­красити становище трудящих, відвернути їх від революційної боротьби.

Ліворадикальний» варіант теорії "індустріального суспільства»

Апологетичні теорії «індустріального» і «постіндустріального суспільства» зазнають критики з боку так званих «лівих радика­лів», в теоріях яких знаходять своєрідне заломлення настрої дрібної і середньої буржуазії. Одним з видних представників цього напряму є аме­риканський соціолог Г. Маркузе. Він також допускає технічний підхід до пояснення суспільного розвитку, проте, на відміну від економістів і соціологів, які вихваляють «індустріальне суспіль­ство», він виступає як його критик, пророкуючи неминучий крах індустріальної системи.

В основі концепції Маркузе лежить ідея «саморозчинення» капіталізму в результаті науково-технічної революції. На його думку, зростання автоматизації виробництва і пов'язане з нею безробіття спричинюють дальше розширення сфери обслугову­вання і паразитичного споживання. Результатом технічного про­гресу буде й зниження частки людської праці в процесі вироб­ництва, що зумовить зниження норми прибутку. Разом з тим поглибиться суперечність між суспільними потребами і немож­ливістю задоволення їх при існуючому ладі.

Проте Маркузе абсолютизує деякі явища дійсності, не врахо­вуючи протидіючих факторів, а вони гальмують зниження норми прибутку. Маркузе гадає, що результати технічного прогресу автоматично приведуть до краху індустріальної системи капіта­лізму. Але головну силу, що підриває капіталізм, він бачить не в робітничому класі, не в самій системі капіталістичних вироб­ничих відносин, а в середовищі інтелігенції, студентства. Робітни­чий клас ніби втратив свою революційну роль. Для обгрунтуван­ня таких висновків він висуває два аргументи: по-перше, скоро­чення частки живої праці у виробничому процесі, витіснення «синіх комірців» «білими»; по-друге, «інтеграція робітничого кла­су в існуючий режим», суть якого полягає ніби в тому, що робіт­ники користуються тими самими предметами споживання, шо й капіталісти, в зв'язку з чим зникають мотиви для їхніх виступів проти існуючого ладу.

Революційна роль робітничого класу зумовлена насамперед не сферою розподілу предметів споживання, а його становищем у виробництві, тим, що він — головний виробник матеріальних благ, експлуатований буржуазією. З самого початку свого виник­нення робітничий клас є вирішальною суспільною силою, яка здатна знищити капіталізм, створити соціалістичний суспільний лад.

Методологічною вадою критики Маркузе буржуазного су­спільства є те, що болячки цього суспільства він вважає не стіль­ки результатом панування імперіалістичної буржуазії, скільки наслідком науково-технічного прогресу. Тим самим він знімає з буржуазного ладу відповідальність за багато породжуваних ним соціально-економічних наслідків науково-технічного прогре­су. Він поширює свою критику на «індустріальну цивілізацію» взагалі, ігноруючи корінні відмінності між капіталізмом і со­ціалізмом, намагаючись створити версію нового шляху суспі­льного розвитку. Теорія Маркузе об'єктивно завдає шкоди справі революційного перетворення суспільства; її викори­стовує монополістична буржуазія для розколу робітничого і демократичного руху.

Поиск по сайту: