Поняття про культуру мовлення

ЛЕКЦІЯ 1 ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КУРСУ «КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ»

План

1.1. Поняття про культуру мовлення

1.2. Мова - засіб спілкування.

1.3. Усна і писемна форми літературної мови

1.2. Комунікація. Види комунікації

Українська мова – одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків

мільйонів людей. Сучасна світова наука аргументовано довела, що в давній

спільнослов’янський період праслов’янські племена мали більш-менш однорідну

матеріальну й духовну культуру та користувалися близькоспорідненими діалектами з

багатьма спільними рисами.

Вивчати історію українців та української мови треба в просторі й часі, у межах

світової цивілізації та слов’янства, що забезпечує достовірність наукових тверджень.

Коли йдеться про походження української мови як мови нашої нації, у свідомості

багатьох людей ця мова асоціюється з тією, яку чуємо щодня по радіо і телебаченню, яку

вивчають у школі, якою створюють і читають книжки й газети, користуються в

повсякденному спілкуванні. Проте національна мова – це не тільки спільна для всієї нації

літературна мова, але й мова народна, часом з суттєвими діалектними відмінностями.

Кожний народ – творець рідної мови. Для українців рідна мова – мова нашої нації,

мова предків, яка єднає нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним

надбанням. Нормальним є, коли рідну мову дитина засвоює від батьків, у сім’ї. Українська

мова є мовою українського народу, то вона і є рідного для нього. Згадаймо слова В.

Сосюри: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема». Рівень розвитку рідної мови є

джерелом духовного розвитку народу. Недарма учені стверджують, що словник – це те, що

народ знає про світ, а граматика – те, як він виражає ці знання. Знати, берегти й

примножувати рідну мову – обов’язок кожної людини.

Тому _______й зрозуміло, що народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в

розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів.

Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу.

Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні функції –

комунікативну, естетичну, мислетворчу, культуроносну та інші. Комунікативна функція

полягає в тому, що мова є засобом спілкування, інформаційного зв’язку між членами

суспільства, бо як писав А. де Сент-Екзюпері, найбільша розкіш у світі – це «розкіш

людського спілкування».

Спілкування – найважливіша функція мови. Це робить її універсальним

інструментом для обміну інформацією, передачі інформації в просторі й часі.

Комунікативній функції підпорядковано інші її функції, зокрема експресивну. Полягає вона

в тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ, репрезентуємо себе тому,

з ким спілкуємося. «Говори – і я тебе побачу», – стверджували античні мудреці. Людина,

що досконало володіє мовою, найкраще може себе показати, розкрити свій духовний світ,

свої знання й уміння, свою професійну спроможність.

Мова не тільки засіб спілкування, але й пізнання світу й самого себе. Тому

засвоюючи мову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище і насамперед у межах свого

народу, його свідомості, психіки тощо. Українська мова дає нам можливість сприймати світ

очима українця, українського народу, російська – російського, німецька – німецького тощо.

Мова є першоелементом культури і, отже, засобом естетичного виховання. Вона

формує наш розум і духовність. Український фольклор, художня література, театр, пісня,

втілені у словесній формі, розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні

кожна мова виконує функцію спілкування, у художньому творі вона служить засобом

образного відтворення дійсності, її образного сприйняття. Це своєрідний акт спілкування

майстра слова з читачем або слухачем. Кожна людина повинна одержувати насолоду від

читання художніх творів, від спілкування з іншими людьми.

Мова виконує мисленнєву функцію. Українська мова, як і будь-яка інша, є засобом

формування думки. Адже вільне володіння мовою виявляється тоді, коли людина мислить і

говорить цією мовою одночасно. Додамо, що думання відбувається у формі тієї мови, якою

ми найкраще володіємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну

специфіку, зумовлену національним характером. Сприймаючи значення слова

«уродливий», українець вбачає в ньому позитивну ознаку – гарний, красивий, а росіянин –

негативну (рос. «уродливий» означає негарний, потворний). Справедливими в цьому плані

видаються слова Г. Гегеля: «Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить».

Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови і здатності користуватися нею

під час думання. Від цього залежить і взаєморозуміння співрозмовників. Адже вислів

«обмінюватися думками» означає обмінюватися мовними одиницями (словами, реченнями,

текстом), у яких закодовано думки.

Мова, виконуючи різні функції, служить суспільству, живе в суспільстві й повинна

оберігатися, розвиватися суспільством, насамперед народом-творцем.

Відновлення комунікативної функції української мови з метою спілкування на

державному, офіційному рівні ставлять її в один ряд з розвиненими мовами світу.

Спілкування українською мовою на державному рівні вимагає від наших громадян

розуміння суті понять «державний, офіційний». Одразу зауважимо, що це синонімічні,

тобто в певних значеннях близькі слова (державний – такий, що має важливе значення для

держави; офіційний – властивий урядовим документам, діловим паперам; службовий).

Отже, державна й офіційна мова – це та мова, що обслуговує офіційні стосунки громадян у

межах держави. У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових,

офіційних обставин в усіх країнах світу існує державна (офіційна) мова.

Питання про державність тієї чи іншої мови досить толерантне, але вирішує його

народ, що створив державу. Адже мова виражає єдність держави, представляє цю державу

перед іншими країнами. Зрозуміло, що кожна держава постійно тримає в полі зору мовні

проблеми, особливо якщо вона поліетнічна. Державною мовою буває переважно мова

автохтонного (корінного) населення країни. У національних державах ця проблема

вирішується однозначно: народ, що створив свою мову й державу, визначає державною

рідну мову. Політетнічність населення країни та наявність дво- або багатомовності створює

проблему співіснування мов різних етносів і, власне, не так на побутовому (згадаймо

Закарпаття, де в одному селі можуть користуватися двома-трьома мовами), як на офіційно-

державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відомі три основні підходи до

розв’язання цієї проблеми.

У першому випадку державною визнається мова найчисленнішої національності, що

відіграла провідну роль в історичному формуванні держави. Таку функцію виконує

французька мова у Франції, іспанська – в Іспанії, грецька – у Греції тощо.

Другий підхід до вибору мови державно-офіційного спілкування – визнання статусу

державної (офіційної) кількох мов країни. Найчастіше це зумовлено компактним

проживанням представників того чи іншого етносу, що становлять населення держави.

Прикладом цього може бути Швейцарія, де офіційними мовами визнано французьку,

італійську, німецьку та ретороманську. У Люксембурзі дві офіційні мови – німецька і

французька, у Фінляндії – фінська і шведська (шведи проживають у північно-західній

частині країни), в Канаді – англійська і французька.

Третій варіант державності мови пов’язаний із співіснуванням у законодавстві

країни понять «національна» (або «державна_______») і «офіційна». Така практика властива

постколоніальним країнам Азії, Африки. Поряд з національними мовами функціонують як

офіційні мови колишніх метрополій. Наприклад, в Індії – англійська мова.

Виходячи з історичних і мовнокультурних особливостей формування етнічного

складу населення України, де кількісну перевагу мають українці, роль державної

(офіційної) мови цілком закономірно виконує українська мова, що закріплено

Конституцією нашої держави.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови –

споріднені та неспоріднені. Вислів «Скільки ти знаєш мов – стільки разів ти людина»

ніколи не втратить своєї актуальності. Дво-, тримовність – явище, поширене в багатьох

країнах світу. За підрахунками вчених, тільки в 22 країнах світу проживає одномовне

населення. У решті країн світу наявна багатомовність: у Нігерії – 513 мов, в Індонезії – 838

мов, в Індії – 826 тощо.

В Україні двомовність – природне явище. Але володіння двома мовами вимагає

правильного користування ними.

На жаль, наші «білінгви» часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають

суржиком.

Серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити культуру мовлення.

Належний рівень мовної культури – це свідчення розвинутого інтелекту людини, її

вихованості. Культура мовлення має велике національне й соціальне значення: вона

забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню

загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний з нас

повинен дбати про свою мовну культуру й вимагати цього від інших.

Поняття про культуру мовлення

Невід’ємною ознакою освіченої, всебічно розвиненої людини є висока мовна

культура, тобто вміння активно використовувати як знаряддя спілкування сучасну

літературну мову з усіма багатствами виражальних засобів та властивими літературній мові

нормами.

Основою мови є слово – одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини.

Безсиле само по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо

сказане вміло, щиро, вчасно й доречно. А власне так – цілеспрямовано, своєчасно,

переконливо, виразно – повинна користуватися словом кожна людина в будь-якій сфері й за

будь-яких умов спілкування. Недарма народна мудрість повчає: говори не так, щоб тебе

зрозуміли, а говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти. Це особливо важливе для людей,

які постійно спілкуються з великою аудиторією, виконують адміністративні, державні

обов’язки й покликані активно впливати на співрозмовника. Отже, необхідне глибоке

знання літературної мови й уміння послуговуватися нею.

Мова здається нам чимось звичним і дуже простим, а насправді цей дивний

людський феномен надзвичайно складний. Саме тому люди нерідко забувають: знати мову

– ще не означає володіти нею. Звичайно, щоб «порозумітися», достатньо знати 3–5 тисяч

слів. Але ж мова народу нараховує сотні тисяч слів (у найбільшому сучасну словникові

зафіксовано біля 200 тисяч). Отже, багатство загальнонародної мови повинне виховувати

прагнення до багатства індивідуального мовлення.

Наука, що вивчає нормативність мови, її відповідність тим вимогам, що ставляться

перед мовою в суспільстві, називається культурою мови. Вона розробляє правила вимови,

наголошення, слововживання, формотворення, побудови словосполучень і речень та

вимагає від мовців їх дотримання. Культурою мовлення вважаються правила літературного

мовлення та вміння ними користуватися. Кожна освічена людина має прагнути до

оволодіння культурою мовлення і в спілкуванні з іншими демонструвати уміння

користуватися мовою.

Поиск по сайту: